Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

Православний десантник поліз під рясу й вийняв дебелу сокиру, схожу на ту, якою рубають м’ясо на базарі. Перекинув її з руки у руку, розігнався і вдарив по дверях. Вони розсипалися, і в келію одразу поліз «никодимів гріх». Православний десантник ударив сокирою. Чудовисько заверещало. Чоловік у стрінгах зліз із хреста й кинувся навтьоки. Я відкрив «Катехизис» і почав читати вголос. На бій уваги не звертав.

— Рубає його, наче капусту! — заволав Бухгалтер. — Січе!

Чудовисько верещало, чутно було звуки потужних ударів.

— Атакує! Наступає! Далі рубає! — доповідав Бухгалтер. Я далі читав. Уголос, виразно. Я розумів, що це не останнє чудовисько, яке доведеться тут здолати.

Коли Православний десантник розчистив дорогу, ми вийшли на поверхню. Бій під землею тривав. Я наказав бігти до Великої лаврської дзвіниці. Трималися стін, щоб не потрапити під обстріл.

— Хто то був? — спитав Бухгалтер.

— Колишній десантник. Став священиком, потім вигнали з церкви за принциповість. Тепер їздить Україною і бореться з нечистою силою. Я ставив свічки, щоб викликати його, от він нам і допоміг.

Добігли до дзвіниці. Я залишив на вході Мовчуна, щоб він нікого більше не впускав. Ми піднялися нагору. Потім Бухгалтер спустився, щоб вивести з дзвіниці всіх людей. Двійко козачків спробувало сперечатися, але він показав зброю, і хлопці вмить заспокоїлися. Мовчун мав заблокувати вхід.

Поки хлопці займалися зачисткою, я зателефонував Тетяні Павлівні.

— Ми у Лаврі. Нехай поліція тримається подалі від дзвіниці.

— Ви вбили єпископа! Це скандал на весь світ!

— А де ви бачили, щоб убита людина диміла й іскрила? Вам не здається, що це дивно? Нехай поколупають тушу й побачать, що це не людина.

— Що ви верзете?

— Ми забезпечуємо надійний тил третьому фронту і потребуємо підтримки.

— Владюшо, це страшний скандал! Нас звинувачують у репресіях!

— Колупайтеся в тілі, покажіть деталі! Поліція ж не мусить втручатися.

Я вимкнув телефон, узяв в одну руку мотузку дзвона, а в другу — «Катехізис». Почав одночасно бити у дзвін і читати вголос. Унизу зчинилася метушня, позбігалися козачки, які охороняли Лавру. Спробували виламати двері. Мовчун кілька разів вистрелив. Козачки розбіглися. Я далі бив у дзвін і читав. До мене піднявся Бухгалтер. Здивувався, але нічого не спитав. Визирнув униз.

— Приїхала поліція.

— Бий в інший дзвін, — наказав я.

Бухгалтер не став перепитувати і взявся за мотузку. Били удвох, я читав далі. Не дуже розумів текст, але головне — не в розумінні. Головне — прочитати. Знизу пролунали крики. Хтось наказував поліції терміново брати дзвіницю штурмом. Я визирнув і помітив того самого єпископа. Живий. Або ще один біоробот, або справжній виліз. Тепер вимагав у поліції викинути нас із дзвіниці. Поліція йти на штурм не збиралася. Тоді голос став закликати охоронців відновити порядок. Пролунало ще кілька пострілів. Мовчун продемонстрував, що не збирається жартувати. Я визирнув і побачив, як козачки кинулися врозтіч. Поліція взагалі стояла осторонь. Приїхали перші групи телевізійників. Я бив у дзвін і читав. Бухгалтер бив і тримав зброю напоготові.

— Ще щось лізе! — крикнув раптом.

Я не здивувався. Визирнув подивитися, що воно. Нове, червоне чудовисько. Скреготало серпами й молотами. Несло ікони зі Сталіним, усе в наперсних хрестах із кремлівськими зірками.

— Що це, в біса, таке? — спитав Бухгалтер.

Я не відповів. Не було часу. Читав «Катехізис» далі.

— Треба ще раз викликати того хлопця, Православного десантника!

Я знову не відповів. Охрип, але не зупинявся.

— Мужик якийсь став перед ним! — доповів Бухгалтер. — 3 книжкою! До чого тут книжка? Тут зброя потрібна!

Я вже хрипів, але не зупинявся.

— Ще люди! Стають поруч.

Перед дзвіницею шикувалися лави бородатих чоловіків. Чудовисько кинулося на них, спробувало пробитися, але загрузло. Розпочався бій. Чудовисько звалося «сергіанство», воно колись схилило залишки російської церкви до покори й служіння кремляді. Потім нищило всіх ворогів кремляді на релігійному фронті — зокрема Українську автокефальну церкву. Воно виконувало всі накази й зараз знову намагалося знесилити Україну й полегшити її підкорення. Але проти «сергіанства» стали покійний Липківський і всі вбиті українські ієрархи та священики, які не схотіли йти під московський патріархат, за що й наклали головою. Тоді вони програли, бо за «сергіанством» було НКВС, а тепер боролися.

— Стоять, Владюшо, стоять! — доповідав Бухгалтер. Помітив, що я вже ледь хриплю. Підбіг, схопив «Катехізис» і почав читати сам. Зрозумів, що це дуже важливо.

Я подивився вниз. Там тривав жорстокий бій. Чудовисько намагалося знищити митрополита Василя, але того захищали. «Сергіанство» пішло в останню атаку, можливо, навіть змогло би перемогти, якби в тил вдарили колись закатовані греко-католицькі священики. І вже за кілька хвилин усе скінчилося.

Усе, та не все. Бо онде почало сунути до дзвіниці нове чудовисько. Це був «синод». Убраний у золото й парчу, величний та солідний, він сунув і співав хвалу самому собі. Я роздивлявся «синод», пихатих і вгодованих князів церкви, звиклих правити і вказувати. Тепер вони клацали потужними щелепами, готові знищити тих, хто піднявся проти необмеженої влади. Вони чхали на парафіян, вони зневажали священиків, вони робили що хотіли, і ніхто не міг обмежити їхню владу.

Я почув кроки. До нас зайшли кілька десятків чоловіків, убраних, як персонажі історичних фільмів. Це були братчики — члени православних братств, які колись хотіли вивести православ’я з під диктатури ієрархії, реформувати його, — але одні єпископи, злякавшись втрати влади, побігли в унію, а інші до Москви, зрадивши віру заради влади. Я хотів звернутися до братчиків із промовою, але зовсім охрип. Просто вказав на «синод». І братчики пішли на нього, і був бій, і перемогли вони, погнали ієрархів, і били їх, і топтали, і вигнали з Лаври, як Ісус торговців, бо ж торговці це й були. Вигнали, а самі кудись пішли.

Я поплескав Бухгалтера по плечу. Показав, що досить. Ми почали спускатися вниз. Зустрілися з Мовчуном, який з нічого не дивувався й нічого не питав. Вийшли з дзвіниці, пройшлися порожньою Лаврою, звідки вигнані були кремлядські поплічники. Сіли в мікроавтобус. Дорогою купили кави, я трохи оговтався. Почули потужний вибух.

— Що це? — спитав Бухгалтер.

— Це братчики працюють на Либідській.

— А що там?

— «Синод» будує там собі новий собор, величний, багатий, блискучий. Думає, що Бог там, де гроші.

— І що, той собор висадили у повітря?

— Собору ще нема. Тільки будують. А прямий хід до Москви був. Його братчики й прикрили. Ну що, тил підготовлено, тепер можна атакувати.

— Атакувати я люблю, — сказав Бухгалтер. Мовчун усміхнувся.

З цими хлопцями було приємно працювати.

(Про Православного