Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

десантника читайте у книжках «Недригайлів. Потворні історії з райцентру» та «Бійці небаченого фронту», а також в енциклопедії «Сто чудовиськ України»).

Розділ 5

Шпиль

Перед Києвом ми заїхали до мене в гараж, узяти дещо потрібне. Про цей гараж ніхто не знав, але я діяв обережно. Тільки коли переконався, що всі маячки цілі і всередину без мене ніхто не лазив, зайшов сам. Узяв снодійного, інструменти й необхідний пристрій. Поїхали далі. На заправці я замовив повний бак, а сам зателефонував і домовився про зустріч із одною красунею. Через годину зупинився на Оболоні, хотів тихенько вийти, щоб не будити хлопців, але Мовчун прокинувся. Підхопився, сховав автомат і кілька гранат у наплічник, а пістолет у кобуру під піджак. Прокинувся і Бухгалтер.

— Відпочивай, друже, вестимеш машину назад, — сказав йому.

Він залишився, а ми пройшли в тренажерний зал для дівчат. Почекали трохи, якраз закінчилися заняття, дами почали розходитися. Мовчун зацікавлено дивився на них. Ось вийшла тендітна білявка у чорних штанях і білих кросівках.

— Пані Даніело, — підвівся я. — Добрий день. Мене звати Владюша Бар-Кончалаба, це я вам телефонував стосовно корпоративу. Знаєте, я великий прихильник вашої творчості.

— Добрий день. — Вона недовірливо подивилася на мене й на Мовчуна, який стояв поруч.

— Не хвилюйтеся, це мій охоронець, — заспокоїв я.

— Що ви хотіли? — спитала вона. Усміхалася, намагалася вдавати, що спокійна, але не дуже виходило.

— Ви не проти випити кави?

— Я не п’ю кави.

— Тоді, може, фреш? Тут поруч роблять чудовий апельсиновий фреш! За склянкою фрешу обговоримо мою пропозицію.

Вона трохи вагалася. Потім кивнула.

— Гаразд, ходімо.

Ми зайшли в сусіднє кафе, я попросив зробити нам по склянці фрешу.

— То що ви хотіли? — спитала Даніела.

— Хотів запропонувати вам виступ на корпоративі. Одній поважній компанії виповнюється двадцять років, і я подумав, що ваш спів стане справжньою окрасою урочистостей.

— Зверніться до мого директора, він узгоджує питання виступів.

— Так, звісно, але я хотів спочатку поговорити з вами. Розумієте, мені дуже подобається ваша творчість, і я хотів би якось її підтримати. Як вам ідея, щоб наша компанія стала спонсором всеукраїнського туру?

Даніела уважно дивилася на мене, мабуть, намагалася зрозуміти, наскільки серйозно я говорю. Одягнений я був не дуже, але наявність охоронця вказувала на можливе багатство.

— У нас нещодавно був тур.

— Я кажу про великий тур, у кожне обласне місто і великі райцентри. Півсотні виступів мінімум.

Нам принесли фреш, поставили келихи, Даніела замислилася. Я помахав рукою, наче комусь за її спиною. Даніела озирнулася, я сипнув у її фреш порошку.

— Один мій знайомий, — усміхнувся я і ковтнув свого. — У-у-у-у! Амброзія!

Я заплямкав губами, закотив очі — мовляв, фреш надзвичайно смачний. Даніела зробила кілька ковтків.

— Мені треба порадитися з директором, — нарешті сказала вона. — Ми б не хотіли перетворювати наші виступи на якийсь конвеєр.

— Але моя пропозиція дасть можливість значно розширити вашу аудиторію! Я не хочу тиснути й не вимагаю відповіді просто зараз. Я зателефоную вам увечері. Часу ж вистачить?

— Думаю, так. — Вона зробила ще кілька ковтків.

— Мені дуже подобаються ваші пісні. Чесно. Я перший раз почув випадково, по радіо, і це було влучання в десятку! Особливо про «годі говорити». Ви дуже талановита.

— Дякую.

— Що ж, дозвольте провести вас до авта, а ввечері ми здзвонимося.

Даніела кивнула. Я залишив гроші. Ми підвелися й пішли до виходу. Перед дверима її трохи хитнуло. Я притримав. Вона засоромилася, я показав, що все добре. Ми вийшли на вулицю. Даніела схопилася за мою руку. Ноги в неї підгиналися. — Мовчуне!

Він підхопив її.

— Вибачте. Щось мені погано, — прошепотіла Даніела, і очі в неї заплющилися.

— Нічого, нічого, не хвилюйтеся.

Коли ми садили її в мікроавтобус, вона була вже непритомна.

— Хто це? — спитав здивований Бухгалтер.

— Наша надія на наступний бій. Сідай за кермо, поїхали.

Ми рушили. Я уклав Даніелу на заднє сидіння, вона спала як немовля, ми з Мовчуном розтягнулися на кріслах.

— Їдемо в Охтирку. Швидко, — сказав я і почав дивитися інтернет. Кілька згадок про два нещасні випадки біля Журб. В одному вибухнула вантажівка з боєприпасами, в іншому перевернувся автобус із колективом народної самодіяльності. Багато новин про фестивалі борщу по всій Україні й про категоричну заборону страви в Росії. А ще заяви про те, що починаються зйомки фантастичного кіно про Юрія Гагаріна, тому по всій Росії будуть заходи вшанування його пам’яті. Кремлядь готувала «гагаріну» потужну підтримку. Я вийшов з інтернету, розібрав телефон і заснув.

Уже в Охтирці мене розбудив Бухгалтер. Він стривожено дивився на Даніелу.

— Вона хоч жива? Що ти їй підсипав?

— Жива, не хвилюйся. Це надійне снодійне, але безпечне. — Я виліз і пішов у лісосмугу відлити. Мовчун був поруч, зі зброєю напоготові.

Поїхали далі, Бухгалтер сів відпочивати, а Мовчун за кермо. Я читав інтернет. Сенсацією стало відео битви в повітрі між двома невідомими летючими об’єктами. Відстань була велика, важко було розібрати, хто саме б’ється, але я легко розрізнив Людину борщу і чергового «гагаріна». Наш переміг, але це далося йому досить важко. Я зателефонував із нової карточки Тетяні Павлівні.

— Це я.

— Слухаю.

— Фестиваль борщу мусить тривати. Вкладайте бюджетні кошти, але борщі мусять варити усюди. Варити і їсти. Це конче важливо.

— Наші ППО фіксують переміщення якогось нового об’єкта. Він з’явився під Журбами, а тепер пересувається вздовж східного кордону.

— Так, це Людина борщу, він прикриває нас із повітря.

— То він на відео?

— Так. Він досить ефективно діє, але йому потрібна енергія, яка візьметься лише з борщів. Робіть фестиваль, варіть борщі!

— Добре, ми будемо. Але спробуй без жертв. У Журбах зараз скандал, багато мирних людей загинуло, — попросила Тетяна Павлівна.

— Без жертв не вийде. Це війна. Жертви були і ще будуть, але я стараюся, щоб їх було якомога менше. Чесно, стараюся. Все, до зв’язку.

Розібрав телефон, викинув сімку. Даніела почала потроху опритомнювати. Розплющила очі, спочатку фокусувала на мені погляд, потім здивувалася.

— Де я?

— У машині, Даніело. Зараз я вам усе поясню.

Я чесно хотів пояснити, але вона вдарила мене ногою в обличчя. Я завжди був обережний, завдяки цьому й вижив, хоча стільки років досліджував чудовиськ. Але тепер я занадто розслабився, бо справді любив пісні Даніели.

— Лайно! — Я схопився за розбитий ніс, Даніела спробувала вистрибнути, але Бухгалтер схопив її і притиснув до підлоги.

— Спокійно! Ми не зробимо тобі нічого поганого! — сказав він.

— Хоча хотілося б! — Я втирав кров. — Чого ви б’єтеся?

— Хто ви такі? — спитала вона.

— Ми