Барбюс Анрі - Вогонь, Барбюс Анрі

А тепер і дивитися на нього моторошно! Це була чудова дорога, вся обсаджена високими деревами... А тепер? Глянь, як її знівечено. Глянь, окопи по обидва боки, вздовж усієї дороги. Брук розбито, розкришено, дерева викорчувано з корінням, розкидано, розщеплено, звуглено, прошито кулями, а ось це — якесь решето! Ох, брате, брате, ти не можеш уявити собі, яка чудова була ця дорога!

Він іде далі і щокрок жахається.

І справді, дорога нелюдська і обабіч її закопались дві армії, вчепились за неї й півтора року її мордують; над Цією дорогою шугають тільки кулі та цілі хмари гарматпів; вони її поорали, скуйовдили, засипали землею, знесеною з полів, перелопатили аж до самих надр. Це проклятий шлях, безбарвний, обдертий, зловісний і величний!

— А коли б ти знав його раніш! Він був чистий і рівний,— каже Потерло.— А скільки тут було всякого дерева, скільки квітів, схожих на метеликів; тут завжди з тобою хтось вітався: проходила жінка з двома кошиками або люди проїздили на біді й голосно розмовляли, а їхні блузи надималися на вітрі. Ех! Як гарно тут колись жилося!

Він іде далі до брустверів, до берегів туманної річки, що ніби тече річищем дороги. Він нахиляється і спиняється перед ледве помітними пагорками, на яких чорніють хрести, ніби вбиті тут і там у мур туману, нагадуючи хрестовий похід у церквах.

Я кличу Потерло. Коли йти погребною ходою, ми не дістанемося. Ходім!

Ми підступаємо до схилу; я йду спереду, Потерло плентається ззаду з похнюпленою головою, поглинутий своїми думками, даремно намагаючись розпізнати рідні місця. Тут дорога спускається вниз і ховається за горбом, на північ від нас. У цьому захищеному місці помітно якийсь рух.

На нужденному великому пустирищі, порослому висхлою травою, лавами лежать мерці. їх переносять сюди вночі, прибираючи пганці або рівнину. І вони чекають — дехто вже давно,— поки їх перенесуть, теж уночі, на кладовище в тилу.

Ми тихо підходимо до них. Вони лежать щільно один коло одного; кожен захолов у тій позі, в якій сконав. У декого обличчя запліснявіло, а шкіра заржавіла, пожовкла, вкрилась чорними цятками. У багатьох обличчя геть чорне, смоляне; губи понапухали: це роздуті, як міхури, негрські голови. Таж тут лежать не негри. Між двома трупами стирчить чийсь відтятий зап'ясток руки з клубком обірваних жил. Інші — безформні, брудні брили; серед них розкидано якісь речі або уламки кісток. Далі лежить труп, який був у такому стані, що довелося його покласти в дротяну сітку, примоцьовану до кінців кілка, щоб тіло не розтрусилося дорогою. Його й принесли сюди, ніби якусь грудку; він так і лежить у металевому гамаку. Годі впізнати, де верх, де низ того тіла; серед цієї кваші впадає в око тільки роззявлена паща кишені в штанях. З неї виповзає і вповзає назад якась комаха.

Навколо трупів пурхають листи; вони повипадали з кишень або ладівниць, коли мерців клали на землю. Я нахиляюсь і на забрудненому клаптику паперу, розмаяному на вітрі, розбираю таку фразу: "Мій любий Анрі, яка чудова погода в день твого народження!" Мертвяк лежить на животі; його поперек розколотий від стегна до стегна ніби широкою борозною; голова вивернена; замість ока — порожня западина; скроня, щоки и шия поросли ніби зеленим мохом.

Огидний сморід розноситься вітром над цими мерцями і над купою покидьок: тут валяються шмаття брезенту, обмотки, лахміття, побруднені, пересяклі засохлою кров'ю, звуглені, коржаві, землисті і вже спорохнілі,— вони рояться червою. Нам аж з душі верне. Ми переглядаємось, похитуючи головами, і не насмілюємось признатись голосно, що тут погано тхне. І все ж не поспішаємо йти.

Ось у тумані з'являються згорблені люди: вони щось несуть. Це санітари-носії, навантажені новим трупом. Старі, вихудлі, вони насилу сунуть, крекчуть, умиваючись потом і кривляючись від напруження. Нести удвох мертвяка сполучним ходом по грязюці — це майже надлюдська робота.

Вони кладуть мерця, одягнутого в нове.

** Ще так недавно він був на ногах,— каже санітар,— і раптом дві години тому йому прострелили голову, коли надумався знайти в полі німецьку гвинтівку; в середу він мав їхати у відпустку і хотів привезти цю гвинтівку з собою. Це сержант чотириста п'ятого полку заклику чотирнадцятого року. Славний був хлопець!

Санітар підіймає хустку, що заслоняє обличчя забитого; цей сержант ще зовсім молодий; він нібито спить, тільки очі закотилися, щоки — воскові, а в ніздрях і на губі застигла рожева сукровиця.

Цей труп здається чимось чистим у цьому звалищі; він відкидає голову набік, коли його ворушать, немов хоче влягтися зручніше; можна подумати, ніби не такий мертвий, як усі інші. Але спотворений менше од інших, він здається врочистіший, ближчий і наче рідніший тому, хто на нього дивиться. Перед усією цією купою забитих істог ми скажемо тільки про нього: "Бідолашний хлопець!"

Ми йдемо далі тією самою дорогою; вона провадить униз, до Суше. В білому тумані вона здається нам страшною долиною скорботи. Купи уламків, покиді й бруду здіймаються на її потрощеному хребті і по узбіччях; нею майже не можна пройти. Землю встеляють дерева; вонп повикорчовувані з корінням, порозбивані, порозтрощувані. Схили геть пориті й зруйновані гарматнями. Уздовж цієї дороги, по обидва боки, заціліли самі тільки хрести; чорніють шанці, разів із двадцять завалювані й знову викопувані, містки над ямами та плоти над драговиною.

Ми посуваємось, усе навкруги поперевертане, повне гнилизни, од усього віє загладою. Ми йдемо бруком із уламків гарматнів. Ми натикаємося на них, потрапляємо в їхні купи, як у пастку, спотикаємося на стоси знівеченої зброї, уламків кухонного начиння, бідонів, печей, швацьких машинок, мотків електричних дротів, предметів німецької та французької амуніції, вкритих корою сухої грязі, підозрілого канцур'я, склеєного рудувато-червоною замазкою. І треба стерегтись і невибухлих гарматнів, скрізь стирчать їхні загострені голівки, днища чи боки, розмальовані червоною, синьою або темно-рудого фарбою.

— Це колишня траншея бошів; їм довелося її покинути...

Подекуди вона засипана, подекуди — продірявлена гарматнями. Мішки з землею порозривалися, земля повисипалася з них, і вони метляються на вітрі порожні; дерев'яні підпірки порозколювані й стирчать звідусіль. Бліндажі геть позасипано землею і ще не знати чим. Можна подумати, що перед нами спустошене, розширене, замулене, занечищене корито майже висохлої ріки, покинуте водою і людьми. В одному місці траншею стерто з лиця землі; замість широкого рову — свіжозоране поле з симетрично вибитими ямами.

Я показую'супутникові на це надзвичайне поле, де ніби пройшов велетенський плуг. Але Потерло поглинутий своїми думками.

* * *

Він тицяє пальцем у простір; він уражений, я ніби допіру прокинувся.

— Червоний шиночок!

Це — рівне поле, засипане битою цеглою.

— А що там?

Межовий стовп? Ні, це голова, чорна, засмагла, ніби вимазана ваксою. Рот зовсім перекошений, вуста стирчать. Велика звуглена, ніби котяча, голова. Це німець: його поховано навсторч.

— А це що?

Як щось моторошне: білий-білий череп, за два ступні від нього пара черевиків, і між ними купка розтріпаногореміння і ганчір'я, зліпленого рудою грязюкою.

— Ходім! Туман уже розходиться. Швидше!

За сто метрів перед нами у прозорих хвилях туману, що ніби суне разом з нами й дедалі менш ховає нас, свистить і вибухає гарматень... Він падає туди, де ми маємо пройти.

Спускаємось. Схил уже не такий крутий.

Ідемо поруч. Мій товариш не каже ані слова, тільки поглядає то праворуч, то ліворуч.

Нараз він знов зупиняється і півголосом мимрить:

— Ну що ж! Ми прийшли... Це тут...

Справді, ми весь час ідемо рівниною, все тою самою розлогою рівниною, яловою, випаленою,— а проте ми в Суше!

* * *

Село зникло. Ніколи мені ще не доводилось бачити, щоб так зникало село. Аблен-Сен-Назер і Карансі ще й досі мають подобу селища, хоча будинки там потрощені, понівечені, а подвір'я захаращені тиньком і дахівкою. Тут, серед покалічених дерев, що обступають нас у тумані, немов якісь привиди, все втратило свої попередні кшталти: немає навіть уламка стіни, огорожі, воріт, і під купою брусів, каміння й залізного брухту дивно бачити рештки бруку: тут була вулиця.

Можна сказати, що це якесь брудне, болотяне пустирище поблизу міста, куди роками скидали сміття, покидьки і старе начиння; серед цього звалища пробираєшся дуже поволі, з великою бідою. Після бомбардування так усе змінилося — навіть річечка звернула вбік від млина, біжить навмання, розливаючись ставком посеред невеличкого зруйнованого майдану, де стояв хрест.

В ямах, викопаних гарматними, гниють величезні здуті трупи коней; подекуди валяється понівечений жахливими ранами останок того, що колйсь був людською істотою.

, Ось упоперек стежки, якою ми йдемо, правильніше, видираємось, наче з якогось кригоплаву, якоїсь повені колод і уламків під похмурим і сумним небом,— простятся чоловік, ніби спить; але він лежить крижем, сплющився, влип у землю; ні, він не спить, він мертвий. Цей солдат розносив суп. Біля нього лежать нанизані на лямку хлібини, ціле гроно фляг, прив'язане до плечей ремінцями. Мабуть, сьогодні уночі уламок гарматня пробив йому спину. Ми, безперечно, перші знайшли цього невідомого солдата, який загинув невідомо як. Можливо, він зотліє, перш ніж його знайдуть. Шукаємо його номерок: номерок прилип до загуслої калюжі крові, де захолола його права рука. Я записую його ім'я й прізвище, накреслене кривавими літерами.

Потерло не втручається. Він як сновида. Розгублено дивиться скрізь: чогось без кінця шукає серед цього шарварку, серед цієї порожняви, він шукає навіть у туманній далечині.

Потім сідає верхи на бруса, скинувши попереду ногою погнуту каструлю. Я сідаю поруч нього. Мжичить. Вологий туман осідає краплями і вкриває все полиском.

Потерло бурмоче:

— Тю ти!.. Тю ти!..

Він витирає лоба: підводить на мене очі, ніби благаючи. Він хоче зрозуміти, обкинути поглядом руїни всього цього куточка світу, звикнути до цих утрат. Мимрячи якісь недоладні слова, він скидає велику каску, і голова його аж парує. Потім ледве вимовляє:

— Ех, друже, ти не годен уявити собі, не годен, не годен...— Він задихається.— Червоний шиночок он там, де ми бачили голову того боша і навколо купи покидьків...