Барбюс Анрі - Вогонь, Барбюс Анрі

Але все-таки він чує, як начальник читає:

— "Гостро заборонено виходити до сімнадцятої години і після двадцятої".— І капітан, немов не помічаючи ремствування солдатів, пояснює цей наказ вищого начальства:— Тут штаб дивізії. Поки він тут, не вештайтесь! Ховайтеся! Якщо дивізійний генерал побачить кого-небудь із вас на вулиці, він зараз же пожене вас у наряд — на роботу, щоб жоден солдат не попадався йому на очі! Не виходити увесь день! Робіть, що хочете, аби вас ніхто не бачив.

Усі знову вертаються до шопи.

* * *

Друга година. Тільки о п'ятій зовсім смеркне, і тоді можна безкарно вийти на вулицю.

А поки — спати? Але Фуяда не бере сон; його схвилювала сподіванка випити. А крім того, коли поспати вдень, вночі не заснеш." Таж ні! Лежати з розплющеними очима цілу ніч — це гірше, ніж кошмар.

Погода погіршала. Дощ і вітер дужчають і на дворі, й усередині...

Що його робити, коли не можна ні стовбичити нерухомо, ні сісти, ні лягти, ні потинятись, ні працювати?

Дедалі більша туга обгортає цих потомлених і задубілих солдатів; вони місця собі не знаходять.

— Кат би його взяв, до чого ж тут злецько!

Ці слова занехаяних людей лунають як жалібний зойк про поміч.

І несвідомо вони беруться до єдиного можливого тут заняття: починають тупцяти, ходити туди й сюди, щоб не заклякнути.

І ось вони заходжуються сновигати швидко-швидко, туди й сюди вздовж і впоперек в цій тісній будівлі, що в ній усього десь із три кроки. Ходять колом, стикаються, зачіпають одне одного, щуляться, ховають руки в кишені, притупують.

Вітер наздоганяє їх навіть на соломі, вони скидаються на міських старців, що чекають під навислим зимовим небом, поки відчиняться двері якоїсь благодійної установи. Але для цих людей двері не відчиняться. Хіба тільки за чотири дні, увечері, коли їх знову поженуть до шанців.

Кокон самотою сидить навпочіпки в темному кутку. Його кусають воші, але він знесилів від холоду й вогкості, не зважується перемінити білизни і не рухається так, віддавши себе на з'їжу вошам.

Але ось уже скоро п'ята година вечора. Фуяд мріє про вино і чекає, заховуючи в душі цю сподіванку.

"Котра година?.." Без чверті п'ята... Без п'яти п'ята... Гайда!

Він виходить у чорну ніч. Перескакуючи через калюжі, хляпаючи по грязюці, він іде до шинку Маньяка, щедрого й_ балакучого земляка. Під дощем, у чорнильній пітьмі він насилу віднаходить двері. Боже мій, у шинку не світиться! Прокляття! Він замкнений! Фуяд запалює сірника і, затуляючи вогник здоровою худорлявою рукою, немов абажуром, читає лиховісний напис: "Для солдатів шинок закритий". Очевидячки, Маньяка за якесь порушення правил вигнано в морок і приречено на безділля: йому заборонено торгувати.

Фуяд повертається, іде геть від шинку, що став тюрмою для його земляка, але він не зрікається своєї мрії. Він піде до іншого шинку, вип'є простого вина, за гроші, та й уже.

Нін застромляє руку в кишеню й намацує гаманець. Гаманець на місці. Там має бути тридцять сім су. Звісно, це все не золоті розсипи, а все ж...

Раптом Фуяд зупиняється й ляскає себе по лобі. Його обличчя видовжується, викривлюється жахливою, невидимою в пітьмі гримасою.

-Ні, в нього немає тих тридцяти семи су! От йолоп! Забув, що напередодні купив бляшанку сардин, надто остогидли йому оті казенні сірі макарони, та ще й пригостив вином чоботаріВі котрі полагодили йому взуття.

От лихо! Лишилось, мабуть, тільки тринадцять су!

Щоб сп'яніти добряче і забути теперішнє життя, йому треба випити десь із півтора літра, трясця його матері! А тут літр червоного вина коштує двадцять один су. Не вистачає!

Він озирнувся в темряві. Шукає. Може, знайдеться якийсь товариш, котрий позичить грошей або пригостить вином.

Але хто, хто? Принаймні не Бекюв, бо ж у нього тільки одна "хрещена" (вона посилає йому що два тижні тютюну й поштового паперу). Не Барк: він не захоче; не Блер: він скупий і не зрозуміє; не Біке: він чогось сердитий на Фуяда; не Пепен: він сам завжди канючить і ніколи не платить, навіть коли запрошує випити. Ех, аби тут був Вольпат!.. Правда, є ще Меніль Андре, але Фуяд винний йому за кілька частувань. А капрал Бертран? Ні, Фуяд послав його до дідька після якогось зауваження, і тепер вони поглядають один на одного зизом. Фарфаде? Фарфаде ніколи з ним не розмовляє... Ні, у Фарфаде незручно позичати. Та й навіщо — хай йому лихий прасунок — шукати рятівників в своїй уяві? Де зараз усі ці люди?

Фуяд поволі бреде назад до свого притулку. Потім раптом несамохіть вертається й знову нерішуче йде вперед. Він усе-таки спробує. Можливо, люди, котрі вже сидять при столиках... У час, коли пітьма сповиває землю, він дістається центру села.

Освітлені двері й вікна шинків відбиваються в брудних калюжах на головній вулиці. Що двадцять кроків — шинок. Чорніють сильветки вояків, найчастіше вони йдуть униз вулицею цілою бурсою. Коли проїжджає авто, всі вони бокують, засліплені ліхтарями й оббризкані грязюкою, що розплескують колеса по всій вулиці.

Шинки перелюднені. Крізь спітнілі шибки видно, що скрізь напхом напхано.

Фуяд заходить навдалу до шинку. Уже на порозі його розчулює тепле повітря, світло, запах і гомін голосів. Що не кажи, все це обривки минулого в сучасному.

Він протискується між столики, обходить їх, зачіпає, оглядає всіх відвідувачів. Леле! Тут він нікого не знає.

У другому шинку те саме. Не щастить Фуядові! Даремно він витягає шию і розпачливо шукає знайомого серед цих людей, що п'ють, гомонять або сидять поодинці й пишуть листи. Він — як жебрак. Ніхто не звертає на нього уваги.

Не знайшовши нікого, хто став би в пригоді, він вирішує купити вина хоча б на свої дрібні гроші. Він підходить до прилавка. t

— Півпляшки вина, та доброго...

— Білого?

— Авжеж!

— Ти, хлопче, пегвно, з півдня,— каже хазяйка, подає йому пляшечку й шклянку і дістає дванадцять су.

Він примощується в куточку, коло столика, де вже сидять четверо і грають у маціллю,. він по вінця наливає шклянку, випиває і знов наповнює її.

— Гей, за твоє здоров'я! Дивись, не розбий шклянки!— нараз волає над самим вухом Фуядові новий відвідувач у забрудненій синій блузі; у нього густі, мов штаба, брови, бліде обличчя, стіжкувата голова і здорові вуха вагою з півфунта. Це Арленг, майстер-зброяр.

Не дуже-то зручно сидіти самому за пляшкою перед товаришем, котрому кортить випити. Але Фуяд удає, ніби не розуміє домагань Арленга, який крутиться перед ним, запобігливо посміхаючись. Фуяд проковтом спорожняє шклянку. Тоді Арленг повертається до нього спиною і —мимрить: "Не дуже-то вони щедрі, оті південці! Ненажери!"

Фуяд підпирає підборіддя кулаками і байдуже дивиться в куток шинку, де товпляться, штовхаються солдати.

Воно, звісно, непогане, це біле вино, але що можуть зарадити кілька крапель жаждивій пустелі? Туга кинула Фуяда на хвилину. І повернулась.

Південець устає. Випити довелось лише дві шклянки, а в гаманці залишилось тільки одне су. В нього вистачило мужності зайти ще до одного шинку й пошукати там знайомих. Виходячи, він белькоче, немов прохаючи вибачити: "Чорти б його взяли! Ніколи його нема, коли треба, тварюка така!"

Він повертається до шопи. Там, як і раніше, шумить вітер і дощ. Фуяд запалює недогарок, і при світлі полум'я, Що безнадійно блимає, немов поривається відлетіти, він іде поглянути на Лабрі.

З недогарком у руці він присідає навпочіпки перед бідолашним собакою, що здохне, може, раніше, ніж він. Лабрі спить сторожко, він розплющує одне око и крутить хвостом.

Південець пестить собаку й тихо каже:

— Нічого не вдієш. Нічого.,.

Більше він нічого не хоче докинути, щоб не засмутити Лабрі. Пес, немов підтакуючи йому, хитає головою і знову заплющує око.

Фуяд насилу зводиться (в нього ломить суглоби), йде спати. Тепер у нього тільки одна надія: заснути щоб скінчився цей похмурий день, цей день небуття, одиц із багатьох днів, що їх доведеться ще героїчно перетривати, перебути, аж поки, кінець кінцем, настане останній день війни або останній день його життя.

ХІТ

Портик

— Зараз туман. Може, підемо туди?

Це питає мене Потерло. Він повертається до мене. Його славне обличчя здається прозорим від світла ясноблакитних очей.

Потерло родом із Суше; відколи наші вибили німців з цього села, він хоче побачити місця, де жив щасливо в ту добу, як ще був вільною людиною.

Подорож ця небезпечна. Не тому, що ми далеко: до Суше палицею докинути. Ми вже півроку живемо і працюємо в окопах і сполучних ходах так близько, що, здається, можна почути голоси з того села. Треба тільки вилізти просто звідси на Бетюнський шлях; уздовж нього в'ються шанці; під ним прорито окопчики нашого прикриття; треба пройти чотириста чи п'ятсот метрів униз тією дорогою, і попадеш до Суше. Але всі ці місця ворог без упину обстрілює. По своєму відступові він обкидає їх гарматними, що час від часу струшують нас у нашому підземеллі і здіймають понад насипом великі чорні гейзери з землі й різних уламків або стовпи диму заввишки з церкву. Навіщо німці бомбардують Суше? Хтозна. В цьому селі, яке не раз переходило з рук до рук, не лишилося вже нікого її нічого.

Але цього ранку нас оповиває густий туман, і під цим покровом, що його небо накинуло на землю, можна ризикнути... Ми певні принаймні, що нас не побачать. Туман герметично закривав вдосконалене око — німецьку ковбасу, що, певне, десь там, у небі, вгорнута ватою; туман стоїть легкою, але непрозорою стіною між нашими лініями і німецькими спостережними пунктами в Jlánci й Ангрі.

— Гаразд! —відповідаю я Потерло.

Ми втаємничили в наш намір фельдфебеля Барта; він киває головою й спускає повіки, даючи нам зрозуміти, що заплющує на це очі.

Ми вилізаємо з траншеї й виходимо на Бетюнський шлях.

Удень я тут уперше. Раніше ми бачили цей страшний шлях тільки віддалік; у пітьмі, зігнувшись під кулями, ми не раз перебігали його вистрибом.

— Ну що ж, підемо, брате?

За кілька кроків Потерло зупиняється серед шляху, де, немов розсмикана бавовна, стелеться туман; він витріщає небесно-блакитні очі й розтуляє червоного рота.

— Ой-ой-ой!..— бурмоче він.

Я обертаюсь до нього, він показує мені на шлях і, хитаючи головою, каже:

— Це він. Милий боже, подумати тільки, що це він!.. Та я його знаю так, що, заплющивши очі, побачу його точнісінько таким, яким він був; він навіть увижається мені.