Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

У дні юності все це було зрозуміло і їм, але чуйність юності зникла — і вони вже неспроможні бачити.

Нові переживання Дженні виявлялися лише в замисленому смутку, який відчувався у всьому, що б вона не робила. Іноді вона дивувалась, що листа від Брендера все немає, але одразу ж пригадувала, що він говорив про кілька тижнів, і тому півтора місяці, що вже пройшли з дня їхньої розлуки, не здавалися такими довгими.

Тимчасом вельмишановний екс-сенатор весело поїхав на побачення з президентом, потім поринув у приємне світське життя — і саме збирався відвідати своїх друзів у Меріленді, але тут легка простуда примусила його просидіти ще кілька днів дома. Він був роздратований, що саме тепер йому довелося лягти в ліжко, але й уяви не мав, що його хвороба серйозна. Пізніше лікар виявив у нього важку форму черевного тифу, деякий час він був непритомний, а коли прийшов до пам’яті, був дуже кволий. Здавалося, що він одужує, але рівно через півтора місяці після його розлуки з Дженні стався раптовий параліч серця, і все було скінчено. Дженні залишалась у щасливому невіданні, не підозрюючи, що він хворий, і навіть не бачила повідомлення, яке було написано жирним шрифтом про його смерть, поки ввечері Басс не приніс додому газету.

— Дивись-но, Дженні, — голосно сказав він, — Брендер помер!

Він подав їй газету, на першій сторінці якої було надруковано:

СМЕРТЬ КОЛИШНЬОГО СЕНАТОРА БРЕНДЕРА

Раптова кончина славного сина штата Огайо.

Помер від паралічу серця в готелі «Арлінгтон» у Вашингтоні.

Недавно він хворів на тиф і, на думку лікарів, вже почав одужувати, але хвороба виявилася фатальною. Найважливіші віхи його незвичайної кар’єри...

Дженні, безмірно приголомшена, дивилася на ці рядки.

— Помер?! — скрикнула вона.

— Як бачиш, надруковано, — сказав Басс тоном людини, що принесла надзвичайно цікаву новину. — Помер сьогодні о десятій годині ранку.

Розділ IX

Ледве стримуючи тремтіння, Дженні взяла газету й вийшла до сусідньої кімнати. Вона стала біля вікна й знову подивилася на ці рядки, вся заціпенівши від невимовного жаху.

«Він помер», от і все, що вона могла зараз зрозуміти, а з сусідньої кімнати до неї долітав голос Басса, який розповідав про подію батькові: «Так, помер», чула вона і знову намагалася уявити собі, що ж це означає для неї. Але свідомість відмовлялася їй служити.

За хвилину до неї підійшла м-с Герхардт. Вона чула слова Басса й бачила, як Дженні вийшла з кімнати, але, пам’ятаючи сутички з чоловіком через сенатора, побоялася виявити свої почуття. У неї ніколи не виникало ані найменшої підозри про те, що сталося між дочкою й сенатором, і зараз їй просто хотілося висловити співчуття Дженні в годину загибелі її надій.

— Як це печально, правда? — сказала вона, щиро засмучена. — Треба ж було, щоб він помер саме тепер, коли хотів стільки зробити для тебе і для всіх нас.

Вона замовкла, чекаючи відповіді, але Дженні немов заніміла.

— Не журись, — говорила м-с Герхардт, — тут уже нічим не допоможеш. Він хотів багато що зробити, але тепер не треба думати про це. Все скінчене, і нічого не можна змінити, ти ж сама розумієш.

Вона знову замовкла, а Дженні лишалася все такою ж німою і нерухомою. Побачивши, що умовляння марні, м-с Герхардт вирішила, що Дженні хоче побути сама, і вийшла з кімнати.

А Дженні все стояла біля вікна, і тепер, коли справжнє значення цієї новини стало доходити до її свідомості, вона почала розуміти, яке безвихідне й непоправне її становище. Вона пішла в спальню, сіла на край ліжка і побачила в маленькому люстерку напроти бліде, спотворене від горя обличчя. Дженні розгублено дивилась — невже це вона? «Доведеться виїхати», подумала вона і з мужністю відчаю почала в думках підшукувати собі притулок.

Тимчасом надійшла година вечері, і заради пристойності вона приєдналася до інших; їй було нелегко поводитись, як завжди. Герхардт помітив, що вона пригнічена, але не підозрював усієї глибини відчаю, що приховувався за цим. А Басс був надто заклопотаний власними справами, щоб звертати увагу на кого б то не було.

У наступні дні Дженні обмірковувала своє тяжке становище і запитувала себе, що робити. Правда, гроші в неї є, але ні друзів, ні досвіду, ні притулку. Вона завжди жила з батьками. Іноді вона відчувала незрозумілий занепад духу, здавалося, що якісь невиразні і безіменні страхи переслідували її. Одного разу вранці вона відчула непереборне бажання розплакатися, і потім це почуття часто охоплювало її у найнезручніші хвилини. М-с Герхардт стала помічати це і одного разу вирішила розпитати дочку.

— Скажи, що з тобою? — ласкаво заговорила вона. — Ти повинна все розповісти своїй матері, Дженні.

Дженні, зовсім не уявляючи, як вона може розповісти правду, нарешті не витримала і, поступившись перед м’яким наполяганням матері, зробила фатальне признання. М-с Герхардт заціпеніла від горя й довго не могла вимовити жодного слова.

— Ох, це все моя провина, — зрештою сказала вона, охоплена каяттям. — Я повинна була зрозуміти. Але ми зробимо все, що зможемо.

Тут вона не витримала й розридалася.

Через короткий час вона знову взялася до прання, яке перервала, і, зігнувшись над коритом, все ще плакала. Сльози котилися по її щоках і капали в мильну піну. Зрідка вона витирала їх фартухом, але вони знову й знову заливали їй очі.

Після перших страшних хвилин прийшло гостре усвідомлення неминучого лиха. Що зробить Герхардт, коли взнає правду? Він не раз говорив, що коли яка-небудь з його дочок зробить так, як роблять інші, він вижене її на вулицю. «Ноги її не буде більше в моєму домі!» кричав він.

— Я так боюся батька, — часто говорила в цей час м-с Герхардт дочці. — Що ж він скаже...

— Може, мені краще виїхати, — пропонувала Дженні.

— Ні, — відповідала мати, — поки йому нічого не треба знати. Почекай трохи.

Але в глибині душі вона розуміла, що фатальний день однаково скоро настане.

Одного разу, коли тривожна невідомість стала для неї нестерпною, вона відіслала з дому Дженні й інших дітей, сподіваючись, що, поки вони повернуться, зуміє все розповісти чоловікові. Від самого ранку вона метушилась, з страхом чекаючи зручної хвилини, а після обіду дала чоловікові лягти спати, так і не почавши розмови. Удень вона не пішла на роботу, бо не могла піти, не виконавши свого болючого обов’язку. О четвертій годині Герхардт прокинувся,