Кадзуо Ісігуро - Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро

нашого буденного життя, у тому, де ми випивали і з ким спілкувалися. Цією роботою він хотів пошанувати — тоді він іще вірив у такі речі, як пошана, — дух «Міґі-Хідарі». На картині, намальованій олійними фарбами, зображено кілька столиків і добре відтворено барви й інтер’єр закладу, зокрема, найбільше впадають в око патріотичні банери і лозунги, які звисають з поручнів верхнього балкона. Попід лозунгами зображені захоплені розмовою відвідувачі, які скупчилися навколо столиків, а на передньому плані — кельнерка в кімоно, яка кудись поспішає, несучи тацю з напоями. Картина ця справді хороша, вона достоту передає ту галасливу, але водночас гордовиту і поважну атмосферу, що панувала в «Міґі-Хідарі». І тепер щоразу, дивлячись на неї, мені приємно згадувати, що я теж — завдяки тому невеликому впливу, який тоді мав через свою репутацію в нашому місті, — доклався до існування цієї місцини.

Тепер доволі часто, збуваючи вечори в пані Кавакамі, помічаю, що знову повертаюся думками в давні часи до «Міґі-Хідарі». Бо є щось особливе у генделику пані Кавакамі, надто коли ми з Шінтаро там єдині відвідувачі і пліч-о-пліч сидимо за шинквасом під низькими лампами, й це навіює на нас ностальгію. У такі миті ми часто починаємо говорити про когось із нашого минулого — скільки він міг випити чи як смішно поводився. А потім завжди намагаємося змусити пані Кавакамі пригадати цього чоловіка, і, стараючись освіжити її пам’ять, самі згадуємо чимраз більше і більше якихось його чудернацьких рис. От зовсім недавно ввечері, вже вдосталь насміявшись над спогадами про когось, пані Кавакамі, як завжди в таких випадках, сказала:

— Добре-добре, хай я й не пригадую його імені, та зустрівши, точно його впізнала б.

— Правду кажучи, Обасан, — сказав я, пригадуючи, — він ніколи не був серед тутешніх завсідників, а зазвичай випивав у забігайлівці навпроти.

— А, точно, у тому великому барі. Усе одно, якби його побачила, то, мабуть, упізнала б. Хоча, хтозна? Люди так змінюються. Час від часу я зустрічаю когось на вулиці і мені здається, що я його знаю й маю привітатися. Але, придивившись уважніше, починаю сумніватися.

— Ач, Обасан, — втрутився Шінтаро, — буквально недавно я привітався з кимось на вулиці, бо подумав, що ми знайомі. Та вочевидь той чоловік подумав, що в мене клепки розсохлися. Він похапцем пішов геть, так і не озвавшись і словом!

Шінтаро подумав, що це дуже кумедна історія, й голосно розсміявся. Пані Кавакамі всміхнулася, але так і не засміялася. Тоді повернулася до мене і сказала:

— Сенсею, ви повинні спробувати переконати своїх друзів знову почати приходити в цю частину міста. Може, щоразу, коли нам трапляється старий знайомець із тих часів, ми повинні зупинити його і запросити прийти сюди. Так ми зможемо почати відбудовувати давні часи.

— Обасан, це чудова ідея, — відповів я. — Постараюся собі це запам’ятати. Просто спинятиму людей на вулиці і казатиму: «Я пам’ятаю вас іще з давніх часів. Ви були завсідником у нашому кварталі. Вам може видатися, що його вже давно нема, але це не так. Генделик пані Кавакамі досі на тому самому місці, цілий і неушкоджений, а квартал потроху відбудовується».

— Правильно, сенсею, — сказала пані Кавакамі. — Скажіть їм, що вони багато втрачають. Тоді і справи підуть краще. Зрештою, знову зібрати старе товариство — це обов’язок сенсея. Тут завжди всі на нього рівнялися, бо ж сенсей був беззаперечний лідер компанії.

— Обасан, це ви правильно підмітили, — сказав Шінтаро. — За давніх часів, якщо полководець бачив, що його війська після битви розкидані урізнобіч, то він незабаром поспішав знову зібрати своїх воїнів докупи. Сенсей тепер опинився в такій самій ситуації.

— Що за нісенітниці, — засміявся я.

— Ні, сенсею, все правильно — провадила далі пані Кавакамі, — вам просто треба знову знайти всіх своїх давніх приятелів і сказати, щоб вони поверталися. І вже незабаром я зможу купити сусіднє приміщення й ми відкриємо грандіозний заклад, як колись. Такий самий, як отой великий бар, що колись був навпроти.

— Справді, сенсею, — не вгавав Шінтаро. — Полководець повинен знову зібрати своїх воїнів.

— Цікава ідея, Обасан, — сказав я, киваючи головою. — Ви ж знаєте, і «Міґі-Хідарі» колись була крихітною забігайлівкою. Не більшою за цю. Але з часом нам вдалося перетворити її на той заклад, який ви пам’ятаєте. Що ж, можливо, нам доведеться зробити те саме і з вашим генделиком. Тепер, коли все вже трохи вгамувалося, потрібно відновити і давні традиції.

— Сенсею, ви можете почати приводити сюди всіх своїх друзів-художників, — сказала пані Кавакамі. — А за ними з часом прийдуть і газетярі.

— Цікава ідея. Думаю, нам таке цілком під силу. Але, Обасан, мене дещо стримує: а що як ви не впораєтеся з таким великим баром? Ми не хочемо, щоб ви погоджувалися на щось таке, з чим потім не дасте ради.

— Що за маячня, — ображено відповіла пані Кавакамі. — Якщо сенсей поквапиться виконати свою частину домовленості, то ви не встигнете й оком кліпнути, як я чудово все тут організую.

Віднедавна такі розмови виникають між нами чимраз частіше. Та й хто сказав, що наш старий квартал уже не зможе відродитися? Хоч ми з пані Кавакамі, як і багато наших однодумців, говоримо про це здебільшого жартома, за нашими присмішками ховається крихта поважного оптимізму. «Полководець повинен знову зібрати своє військо». Мабуть, таки повинен. Можливо, коли питання про майбутнє Норіко залагодиться раз і назавжди, я зможу серйозніше обміркувати план пані Кавакамі.

Гадаю, варто згадати, що після війни я бачився зі своїм колишнім протеже, Куродою, лише раз. Випадково зустрів його одного дощового ранку в перший рік окупації — ще до того, як «Мігі-Хідарі» й інші будівлі у кварталі знесли. Того дня я кудись собі йшов, пробираючись крізь румовище, що лишилося від нашого кварталу насолоди, і розглядаючи з-під парасольки скелетні останки цього району. Пригадую, того дня там тинялося безліч робітників, отож попервах я навіть не звернув уваги на людину, яка стояла і дивилася на одну з випалених будівель. І лиш проходячи мимо, помітив, що ця людина обернулася й дивиться на мене. Я зупинився й роззирнувся, а відтак вдивився крізь краплі дощу, які стікали з моєї парасолі, і з неабияким здивуванням розгледів, що це Курода дивиться в мій бік порожнім поглядом.

Він стояв під парасолькою, без капелюха і в