Кадзуо Ісігуро - Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро

— Справді, Оно-сан? — розсміявся він. — Як вам язик повертається таке казати? Я знаю, що ви бажаєте мені добра, але тут ви вже перегнули палицю.

— Я вирішив прийняти люб’язну пропозицію пана Моріями, — провадив я далі. — І наполегливо прошу дозволити мені показати йому ваші роботи. Якщо пощастить, він теж запропонує вам стати його учнем.

Черепаха стривожено подивився на мене.

— Але Оно-сан, що ви хочете цим сказати? — стишено мовив він. — Майстер Такеда взяв мене до себе завдяки рекомендації одного з найбільш високоповажних знайомих мого батька. І справді дуже терпляче до мене ставиться, попри всі мої проблеми. Як я можу тепер так зрадити його довіру — піти, пропрацювавши лише кілька місяців? — аж тут раптом Черепаха наче зрозумів значення своїх слів і поквапно додав: — Ясна річ, Оно-сан, я аж ніяк не хотів сказати, що і ви чините по-зрадницькому. У вашому випадку обставини геть інші. Мені й на думку не спало б... — він почав ніяково сміятися, так і не закінчивши речення. — Оно-сан, ви серйозно вирішили піти від майстра Такеди?

— Як на мене, — відповів я, — майстер Такеда не заслуговує вірності таких людей, як ми з вами. Вірність потрібно заслужити. Надто багато всього в житті чиниться з відчуття вірності. І надто часто люди говорять про вірність і сліпо її притримуються. Щодо мене, то я не маю жодного бажання так збути своє життя.

Ясна річ, я не можу бути певен, що того пообіддя біля храму Тамаґави сказав дослівно саме це; річ у тім, що мені з часом доводилося переповідати цей епізод безліч разів, а при багаторазовому повторенні будь-яка розповідь неминуче починає жити власним життям. Та навіть якщо того дня я не висловився перед Черепахою аж так стисло і по суті, то все ж цілком можна припустити, що ті слова, які я щойно собі приписав, достоту відображають мою тодішню позицію і рішучість.

До речі, одним із місць, де я був змушений раз за разом розповідати історії про дні, проведені на фірмі майстра Такеди, був наш столик у «Міґі-Хідарі»; здавалося, моїм учням безнастанно кортіло слухати розповіді про цей ранній етап моєї кар’єри — можливо, цілком природно, що вони хотіли дізнатися, чим у їхньому віці переймався їхній учитель. Хай там як, а тими вечорами тема моєї роботи на фірмі майстра Такеди поставала не раз.

— Це не був аж такий кепський досвід, — пам’ятаю, якось сказав я їм. — Він навчив мене дечого важливого.

— Пробачте, сенсею, — здається, це Курода перегнувся через стіл і звернувся до мене, — але мені важко повірити, що в такому місці, як та фірма, художник узагалі може чогось навчитися.

— Так, сенсею, — почувся ще чийсь голос, — розкажіть нам, чого таке місце могло вас навчити. Судячи з ваших розповідей, це була фірма не зі створення картин, а з виробництва картонних коробок.

Так воно завжди ставалося в «Міґі-Хідарі». Я собі провадив бесіду з кимось одним, а інші розмовляли між собою, але варто було їм почути, що мені поставили якесь цікаве запитання, як вони припиняли всі свої балачки і спрямовували погляди на мене, чекаючи на відповідь. Складалося враження, що навіть коли вони розмовляли між собою, у них завжди були нашорошені вуха, щоб не проґавити якесь моє напучення. Я не хочу сказати, що вони сприймали мої слова некритично; навпаки, це були дуже розумні молоді люди, і про це завжди треба було пам’ятати, перш ніж наважитися щось говорити в їхній присутності.

— Працюючи на майстра Такеду, — сказав я тоді, — я ще на ранньому етапі життя засвоїв один важливий урок: хоч на вчителів і варто рівнятися, слід також і ставити їхній авторитет під сумнів. Досвід, що я здобув у майстерні Такеди, навчив мене не слідувати сліпо за масами, а ретельно обдумувати, чи правильний є той напрямок, у якому мене штовхають. І якщо я щось і намагався привчити вас усіх робити, то це підніматися вище чиєїсь влади над вами. Підніматися над усіма небажаними і занепадницькими впливами, які засмоктали нас, немов болото, і які упродовж останніх десяти чи п’ятнадцяти років так постаралися, щоб послабити нашу націю, — я, звичайно ж, на той момент уже був захмелілий і говорив пафосно, але наші традиційні вечірні посиденьки часто проходили саме так.

— Правду кажете, сенсею, — сказав хтось, — нам усім варто про це пам’ятати. Ми всі повинні прагнути піднятися вище чиєїсь влади над нами.

— І, на мою думку, всі, що сидять зараз за цим столиком, — провадив далі я, — мають цілковите право собою пишатися. Навколо царюють абсурдність і фривольність. Але нині — нарешті — в Японії починає зароджуватися більш витончений і мужній дух, і ви його частина. Насправді я мрію, щоб вас стали сприймати щонайменше як вістря цього нового духу. Справді, — я вже звертався не лише до тих, хто сидів за нашим столиком, а й до всіх, хто прислухався до нашої розмови, — цей заклад, у якому ми всі сьогодні зібралися, — це свідчення зародження нового духу в Японії, й усі ми маємо право собою пишатися.

Часто, коли випивачка робилася дедалі галасливіша, відвідувачі бару починали юрмитися навколо нашого столика, щоб приєднатися до суперечок чи промов або ж просто послухати і насолодитися цією атмосферою. Зазвичай мої учні були готові вислухати незнайомців, хоча, звісно ж, коли нам випадало мати справу з якимось занудою чи з кимось, хто притримувався неприйнятних нам поглядів, то вони хутко його витісняли. Та попри всі запеклі суперечки і гучні промови, які не вгавали до пізньої ночі, справжні сварки в «Мігі-Хідарі» траплялися рідко, адже всіх завсідників цього бару об’єднував той самий засадничий дух; тобто заклад став уособленням того, про що мріяв Ямаґата; це було вишукане місце, і там можна було напитися, не втрачаючи почуття гордості і честі.

У мене вдома десь збереглася картина авторства Куроди — найталановитішого з моїх учнів, на якій зображений один із таких вечорів у «Міґі-Хідарі». Вона називається «Дух патріотизму», і така назва може наштовхнути на думку, що на картині намальовані солдати під час маршу абощо. Ясна річ, Курода цією картиною і хотів сказати, що дух патріотизму зародився ще раніше, в щоденних справах