Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

щоб легше було. Правда, що легше, але я через те не маю нині нічого. Вночі як зробилася суматоха. Козаки!!.. Не знати як, коли і звідки, впали на нас як буря. Відразу все змішалося. Я боронився до останку. Двох застрілив, одного заколов, але не було ради. Почали наші втікати. Вози з речами, з муніціею, з харчами — все пропало. Полк наш уже не існує. Але чи тільки наш!? Трийцять гармат пропало. Генерал запровадив їх на багна, і ані одна не врятувалася. Зараз того генерала арештували і під воєнний суд. Та він не дуже й винен. Кажуть, що йому селяни дорогу зле показали.

— Таж карту мав!? — дивувалися хлопці.

— Що карта! Карта на війні не дуже поможе.

— Ох, ті селяни, ті москвофіли, — кінчив він своє оповідання.

Німчисько виговорився, наївся і поманджав кудись. Набійниць не мав, а кріса ніяк не хотів продати. Думав, видно, що це його оборонить перед евентуальним закидом утечі. За невеселими вістками з фронту почали появлятися і непокоючі вістки про стрілецтво. Десь-хтось приніс, що австрійське командування не хоче годитися на стільки стрільців і що, ймовірно, деякі вернуться назад додому.

— Не вірю в те, — говорив сотенний писар Горобець. — Австрія не така дурна, щоб викликувати невдоволення між українцями.

— І позбуватися найменше одного полку, — казав Черник.

Але «вуйко» Леонтинський був інакшого погляду.

— Хто знає, панове, чия в тім рука… Можливо, що декому ми невигідні, коли нас багато. Можливо… Все можливо…

І, попакуючи люльку, снував далі свої думки:

— Шіснайцять тисяч — то не жарт! Чотири добрі полки, дві бригади, дивізія… Возьмім поляків. їм не дуже-то приємно було б, коли б українці виставили більше добровольців, як вони.

— Куди ж тоді подіються ті, які вже не можуть вернути додому?! — вмішався Зварич.

— Їм то в голові.

— А мене якби не прийняли, то я на власну руку буду воювати, — обізвався Качур. — Кріс маю, набої маю, залізу в якийсь ліс і так, як на засідці: що москаль покаже ніс, а я — цок!

— І до торби, — докінчив Перфецький, сміючись.

— А як москаль покаже не ніс, а ногу? — запитався Зварич.

— Ей, ви зараз чіпляєтесь за слова. Я говорю серйозно.

— І ми серйозно приймаємо, — заявив з комічною повагою «вуйко». — Але не забудьте, товаришу, про газети. Вони вам дуже в небезпеці придадуться.

Побитий Качур зрезиґнував з дальших планів, і розмова знову вертала на поважний шлях.

— Я тільки одно кажу, — говорив Черник. — Щоби там не знаю що було, я від стрільців не піду. Мусять згодитися, хоч би не хотіли.

— Про нашу сотню нема мови, — заявив авторитетно сотенний писар. — Ми є еліта, прошу не забувати, і хто як хто, але наша сотня напевно остане.

«Вуйко» моргнув весело оком і вклонився в сторону сотенного достойника.

— Як пан сотенний писар так кажуть, то так і буде.

— Вуйку, дайте собі спокій з тими китайськими чемностями, — обрушився Горобець.

— А що ж я такого сказав? — удавав здивованого Леонтинський. — Я тільки поважаю владу.

Горобець був задобрий хлопець, щоби направду образитися. Спеціально до старшого віком «вуйка» відносився з поважанням і не раз сам сміявся, коли Леонтинський легенько покепковував з нього. Щодо других, то хоч сотенний писар і хотів задержувати повагу та достоїнство свойого уряду, не. все йому те вдавалося. Одноліток і гімназійний товариш більшості стрільців Дідушкової сотні міг тільки в службі числити на їхній послух. Поза службою ставав рівнорядним товаришем, якому не прислугували більші права від інших. А що любив не раз щось авторитетно заявляти, то й діставалося йому тоді від товаришів за переступлення неписаних законів сотні.

Дискусії на стрілецькі теми провадилися в сотні повсякчасно, коли тільки була вільна хвиля. За обідом і за вечерею, між ранішніми й пополудневими вправами, а найбільше по стодолах та оборогах перед сном. Кожний день приносив якусь поголоску, якусь новину, якусь радісну чи сумну вістку. Це все йшло під дискусію, і майже ніколи не кінчилася ця дискусія песимістично. Молоді, здорові і веселі хлопці сподівалися більше, як могли дати обставини, і судили людей легше, як вони були варті.

Одного дня розійшлася чутка, що стрільці мають зложити присягу Австрії. Хлопці обурювалися тим.

— Звідки? Яким правом? Або ми йдемо служити Австрії?!

— Ми присягали українському народови!

— Що з нас хочуть робити? Австрійських ополченців?!..

— Коли ми присягнемо, то одного дня розв’яжуть стрільців, а нас розженуть по полках!

— Не будемо присягати! Або нехай годяться, щоби йшли на війну так, або розійдемось додому.

Але такі думки виринали тільки спочатку. Коли хлопці глибше над тим застановилися, то справа почала набирати інакшого вигляду.

— Що ж буде, як ми розійдемось. Невже ж тим що-небудь осягнемо?!

— Може, навіть і дехто бажав би собі, щоби стрільці зникли. Тоді весь нарід можна було б підтягнути під рубрику зрадників і московських запроданців…

— А всі ті цілі, задля яких зібралися стрільці… Чи нескладання присяги варте було того, щоб раз на все понехати їх?!

І сотня рішила присягати… Прийшов 2 вересень 1914 року — важний день у стрілецькій історії. В тім дні довідалися всі офіціально з уст головного команданта, що стрільців має бути тільки 2500. Болюча ця вістка громом ударила між стрілецькі ради. Тринадцять тисяч п’ятсот хлопців мало вернутися додому. Стрільці не винили за це Австрії і її уряду, але поляків. Змалку виховані в тім переконанню, що Австрія рада б нам усе зробити, тільки поляки не дають, — і тепер вхопилися цього. Тим дасться пояснити, що й цей удар не розбив стрільців.

Головний командант мав на площі промову. Говорив, що одна ціль стрілецтва — йти визволяти і освідомлювати російських українців — відсунена в далеку будучину. Поки що ворог сам іде вперед і нищить по дорозі все, що тільки пахне українством. Остається нам тільки боротьба зі зброєю в руках, боротьба в обороні загроженої Галичини. Австрійське командування позволило тільки на 2500 стрільців. Ні заходи парламентарної репрезентації, ні його власні не мали успіху. Хто рішається на все найгірше, — кінчив командант, — хто твердо постановив витривати до кінця і ясно здає собі справу з наслідків своєї постанови, нехай зголошується добровільно. Ті, які хочуть іти додому, стануть наліво, ті, які на війну, — направо.

Понура тиша залягла майдан, на якому зібралися стрільці. Хлопці, звісивши голови, стояли мовчазні і прибиті. Кожний з них мав вирішити справу, не тільки особисту. Як же вирішити її?!.. Почалося від першої сотні. На запит, хто голоситься до стрільців, ціла сотня, як один муж,