Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

ока в голові. Ще того самого дня сотня дочекалася потягу з раненими. Все, що жило, побігло на залізничний шлях по кріси. Стрільці кинулись до вагонів, і почався оригінальний торг. Австрійські вояки спершу не второпали, в чім річ, і в першій хвилі дехто з них навіть задурно подарував кріс чи набійниці. Але, зорієнтувавшись, що мають перед собою якихсь диваків, почали ставити чимраз вищі ціни. Спочатку по п’ять, по вісім, а далі й по десять корон за кріс. Зварич попав на вагон зі старшинами. Зараз біля дверей сидів якийсь старий отаман з раненою ногою. Черевик на нозі був розрізаний, а потім зв’язаний дротом.

— Що ви собі бажаєте? — спитав суворо Зварича.

Зварич на хвилю зніяковів.

— Хочу купити кріс! — сказав несміло.

— Купити?! А ви хто?

— Я Український січовий стрілець! Доброволець воєнний…

Лице отамана випогодилось, а під сивими вусами заграла співчуваюча усмішка.

— Купують кріси! — звернувся до якогось поручика з перев’язаною рукою.

— Нечуване!

— Капітальне!

А обертаючись до Зварича:

— Ну-ну, купуйте, — сказав сміючись, — тільки шануйте його і не стратьте!

Зварич одним скоком опинився біля другого вагона і за пару хвиль був уже щасливим власником нового кріса. Правда, заплатив за нього десять корон, але дістав ще набійниці, і то майже повні набоїв. Що значило для нього десять корон? Адже має ще неруханих п’ятдесят, які дістав від старого радника Полоза. Придадуться. Може, ще прийдеться й однострій купувати?!.

Вертав поперек поля на стоянку і тішився, як мала дитина. Тепер щойно представляє собою якусь воєнну вартість, тепер чує, що щось значить і щось може. На стоянці застав уже майже всіх товаришів. Але небагато з них купило кріси. Одно — що не всі мали стільки грошей, друге — що в цілім потягу не було стільки крісів, щоб вистало на сотню. Ранені вояки, видно, всього відрікалися, і тільки десь-котрийсь зберіг зброю. Перша чета майже ціла запаслася в кріси. Вона переважно складалася з інтелігентів і найскорше дістала відомість про потяг.

«Вуйко» Леонтинський хоч і не бігав купувати, але кріс мав. Качур купив для нього і тепер торгувався з «вуйком».

— Кілько заплатив, то заплатив, але дайте десять корон!

«Вуйко» пикав поважно люльку і не піддавався.

— Ну, дев’ять! — спускав Качур.

— Дам шість! — промовив нарешті Леонтинський.

— Слово даю, що ви якийсь дивний чоловік. То я вам приніс готове, а ви торгуєтесь!..

— Про мене, носіть собі два, — сказав нібито байдуже «вуйко» і відвернувся. Але покрадіємци раз у раз зиркав на кріс.

— Овва! — обрушився Качур. — Не хочете, то я в другій четі продам. Ще й зароблю, а вам даю по фабричній ціні. Останнє слово: берете чи ні?!..

Стануло врешті на сімох коронах, і торг скінчився. Тоді Качур звернувся до чети і, сміючись, виголосив:

— Даю вам найсвятіше слово чести, що я стратив корону на тім інтересі. Але маю сатисфакцію, що «вуйко» купив кріс.

Другої днини знову стояв на шляху потяг з раненими і знову кільканадцять крісів прибуло до сотні. Тим разом і Склярський прийшов до зброї. Тільки дали знати, що над’їхав потяг, хлопець перший пустився був бігти в сторону залізничного шляху, але зараз же вернувся. Зварич бачив його засумовану міну і зразу догадався, в чім річ. Вчора так був зайнятий купівлею, що забув зовсім про свого односельця.

— Певно, грошей тобі бракує!? — запитав Склярського.

— Та, трохи не достає, — почухався хлопець. — Маю чотири корони.

— То мало. Найменше вісім треба. А знов тобі не можна лишитися без сотика…

Склярський тяжко зітхнув і махнув безнадійно рукою.

— Нема що! Треба обійтися без того, як інакше не виходить.

— Ні, Василю. Я тобі позичу десять корон, і ти біжи купи кріс.

Темні очі Склярського на мить загорілися радістю. Але швидко знову пригасли.

— Дуже вам красно дякую, але… коли я вам ті гроші віддам.

— Дурниця, Василю. Хіба мені їх зараз треба? Будеш мати, то віддаш, а не будеш, то й обійдеться.

Не минуло й півгодини, а Склярський вернув уже з крісом до сотні.

Ця подія ще більше зблизила обидвох бужанців до себе. Вже з хвилею виїзду з села станова різниця, яка все-таки існувала між ними, постійно маліла. У Львові зникло сакраментальне «паничу», а з’явилося «пане Зварич». Свідомість тих самих обов’язків і тих самих прав помалу затирала між ними нерівність образування. Прийшла на чергу історія з крісом. Здавалось би, нічим незамітна, а прецінь і Зварич, і Склярський відчули її. Однакова зброя зводила їх до однакового рівня, і Зварич не бачив уже в Склярськім парубчака зі свого села, а Склярський забув про панича зі школи.

Зате обидва не забували про Бужани…

Вечорами, коли тільки знайшлися біля себе, їхня розмова мимохіть зверталася туди, куди на самоті летіли думки. До рідного села… Згадували, догадувались і мріяли. І ця розмова щораз то тісніше зв’язувала їх з собою, бо тільки вони два могли її провадити. Тільки два з цілої сотні!..

Тон їхніх розмов був чимраз більше журливий. Вістки, які доходили до них, не настроювали весело. Від ранених і розбитків, що вертали з поля бою, довідувались про місцевості, які лежали багато на захід від Золочева, хоч і в іншій стороні Галичини. Битва під Бережанами, битва під Галичем, вкінці — битва під Красним. Про цю останню розказав їм якийсь старий вусатий німчисько, що заплівся городами на їхню стоянку. Як він дістався до Стрия і чому сюди дістався, хоч не був ранений, про це ніхто не питав, а він не квапився розповідати. Але про битву розказував широко і цікаво.

— Наш полк, — говорив, — стояв на краю лісу за якимсь селом. Раненько, ще сонце не зійшло, почали на нас наступати москалі. Вийшло їх на поле, як мурашок. Кількома розстрільними рушили до наступу. А артилерія як зачала бити в ліс — пекло чисте. Командант полку ранений, командант куреня забитий, нашого сотника присипало землею, в сусідній сотні двох старшин упало. А що рядовиків, то й не казати. Але ми тримаємось. Відбили один наступ, відбили другий, а тоді самі до протинаступу. Москалі в ноги, ми за ними, дивимося: московські гармати стоять на полі. Тоді наш курінь на ті гармати! Взяли… Начіпалося хлопців до гармат і тягнуть до лісу. А тоді москалі як не зачнуть шрапнелями бити. В саму гущу. Кожна шрапнеля — десять людей. З нашого куреня мало хто врятувався. Ми тоді до лісу на старі становиська. Під вечір — відворот. Зайняли нові позиції. Команданти казали зложити ви ряд на вози,