Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

— Зате хвальків нівроку, — сказав спересердя «вуйко» і закінчив розмову.

Заїхав нарешті стрілецький потяг. Старі, чорт зна звідки вигребані вагони, з повириваними дошками і обдряпані з краски. Тільки напис: «6 Pferde, oder 40 Mann»[2] — виднів на кожнім вагоні. Паротяг теж старозавітний, мов перероблений з самовара. Але кінець кінцем потяг був і можна було ним їхати.

Сотні за сотнями підходили до вагонів і займали їх по рецепті: сорок людей на один вагон. Але ця рецепта була тільки до якогось часу. Показалося, що не стане вагонів, і треба було святе військове правило змінити. Замість по сорок, пішло на один вагон по шістдесят. Хоч як Дідушкова сотня протестувала проти цього, не помогло. Обставини були сильніші навіть від неї.

Качур, нарікаючи на залізничні порядки, дописав крейдою до «40 Маnn» ще «oder 60 Schützen».[3] Було в тім багато правди… найменше дві третини стрільців не можна було ніяким робом підтягнути під рубрику «мужів», не додавши їм по кілька літ і бодай по кільканадцять волосків під ніс. В вагоні першої чети мало що не поїхало шістдесят один замість шістдесят. Ледве всі сяк-так примістилися, як з другого боку шляху вскочив досередини якийсь молоденький гімназист.

— А ви хто такий, пане товаришу? — запитався Леонтинський, весело розглядаючи новоприбулого.

— Я… я… стрілець.

— А з котрої сотні, коли вільно спитати?

Гімназист почервонівся і хвилю не знав, що відповісти.

— Я ще з жадної, але хочу до якоїсь зголоситися, — сказав нарешті.

— А чи ви часом не називаєтеся Миколка? — допитувався «вуйко».

Хлопчина підніс здивовані очі на Леонтинського, немов придивлявся, звідки «вуйко» його знає.

— Ні! — заперечив категорично. — Я не Миколка, я — Василь.

Леонтинський всміхнувся своїм добрим усміхом.

— То знаєте що, «Васильку», — сказав спокійно, — вертайте ви до своєї мами, і буде все добре. Вона тут ходила і питала за Миколкою. А думаю, в цім випадку Миколка і Василь — то одно і те саме. Гімназист стратив до решти певність себе. Великі очі облетіли по лицях стрільців і, не знайшовши для себе підмоги, заплили слізьми. Видно, були це сльози злости, не безпомічности, бо хлопчина випростувався і сказав задиркувато:

— Як ні, то ні! Не хочете мене прийняти, то я собі ще місце знайду. І таки піду до стрільців, а до мами не верну.

Заки «вуйко» зібрався на відповідь, хлопець плигнув з вагона і зник.

— Ото зіллячко! — сказав Качур, заглядаючи через двері.

— Вилупити б порядно такого. Видно, батька нема дома, — доповів хтось із кута.

— Потягнеться такий бахур, тільки клопоту наробить.

— Буде з нього добрий стрілець, — промовив поважно Леонтинський.

— Їдемо-о-о!! — закричав чийсь голос надворі. — Всідати-и-и!!

Біля вагонів заметушились. Забігали сюди й туди останні стрільці, які ще прощалися з кимсь чи так чого повилізали.

Небагато з них мало з ким прощатися. Хіба львівські, і то тільки дехто, бо невеличке число знайомих дісталося аж до потягу. Решта остала перед двірцем. Паротяг засвистав, тим разом уже востаннє, і, дихнувши глибоко, зрушив вагони з місця. Замаяли шапки, затріпались хусточки…

— Прощайте!

— Гаразд!

— До побачення!

— Гаразд! Гаразд! Гаразд!

Їхали… Паротяг бухав клубами чорного диму, а вітер ніс той дим і стелив над головами товпи перед двірцем. Разом з димом неслася і бадьора стрілецька пісня… Неслася подувом вихру, розкочувалась переливом хвилі… Стадами голубів злітала під сонце, ластівками припадала до кам’яниць… Передавала останній поздоров княжому городові…

Місто Стрий і не думало ніколи, що прийдеться йому бути тим озером, до якого влиються всі стрілецькі ріки. З усіх сторін Галичини, з усіх міст і містечок з’їхалося в ньому протягом кількох днів шістнадцять тисяч стрільців. Але на тім не кінчилося. Щодня голосилися в команді нові добровольці, щодня над’їздили нові гуртки — одні підводами, другі залізницею. Стрий виглядав як розбурхане муравлище. Тільки що ті муравлі не були однакової масти. Поруч одноманітних міських убрань — яскраві кожушки гуцулів, темні сіряки бойків, чорні кабати подоляків. Поруч «сі», «ся» і «сє» — «це», «се», «те» і «теє». Поруч тернопільських «кавунів» — станіславівські «гриси», коломийські «англійці», перемиські «каштани», бориславські «малахи». Все те трималося поки що віддільними сотнями, але ходило вже всуміш, щораз то більше відчуваючи спільноту стрілецької громади.

Як ця вся маса стрілецтва змістилася в малім Стрию — Бог один знає, але змістилася і була весела. Дідушкова сотня дістала на стоянки кілька господарств на передмістю, що тягнеться вздовж залізничного шляху. Добре, що дні випали теплі і погожі, а то невесело було б по стодолах та оборогах. Накриватись не так дуже було чим, а в декого таки зовсім нічого не було. В однім убранню до стрільців пішов. Але ніхто тим не гризся. Інша журба мулила серця дідушківців, відбирала гумор і не давала їм спати. Вони досі не мали ще правдивих військових крісів!..

— Вже заплатив би чоловік, коби тільки дістати! — нарікав Перфецький.

— Питай між жидами, — підсміхнувся Качур, — може, й де є крамничка з крісами.

— Ей, тобі жарти в голові, а я таки серйозно кажу.

— Маю вражіння, що від ранених дістав би, — піддав думку Черник.

— Не кваптеся занадто. На все є свій час! — говорив повільний і розважний «вуйко».

— Час часом, — обізвався Зварич, — а все-таки і ви не мали б нічого проти «манліхера».

— Певно, що не мав би, і ручу вам, що дадуть.

— Дадуть, але не знати коли, — гарячився Черник. — А тим часом можуть післати з отими канонами на війну.

З погордою показав на свого «верндля» і аж сплюнув з досади.

— Не плюй! — скривився Качур. — Ще не знаєш, як воно стріляє. Та ти якби його ланцом від воза набив, то півсотні москалів викосиш.

Хлопці гризлися, нарікали, нипали по місті за раненими, але крісів не знаходили.

Аж одного пополудня змінилася ситуація. Качур появився в сотні з новісіньким крісом на плечах. Ішов так гордо, немовби держав на рамені не кріс, а гетьманську булаву.

— Качур, ти де його вирвав? — кинувся до нього Перфецький.

Качур зміряв Перфецького від ніг до голови і відповів звисока:

— Передовсім, не «вирвав», а по-друге, не «його» а «їх», бо до цього кріса кажеться «ви».

— Добре-добре, але де?

Качур довго дорожився, заки зрадив дорогоцінне джерело набування крісів. На залізничнім шляху спинялися потяги з раненими. Там можна за дешеві гроші купити кріс, набої і навіть набійниці. Треба тільки чатувати на потяг і злапати його, заки від’їде.

З тієї хвилі стояла на полі сотенна стійка, про яку не знала команда, і стерегла шляху, як