Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

перейшла направо. За першою пішла друга, третя, десята. Добровільний поділ завів, прийшлося рішати наказом. Вибрано найліпші стрілецькі сотні, а решта мала вернути до своїх сіл і міст. Але й це не так легко було перевести.

До головного команданта підійшов гурт хлопців. Попереду якийсь молодий інтелігент.

— Пане головний командант, — сказав провідник, салютуючи до спортової шапки. — Прошу слухняно прийняти нас до стрільців.

— Не можу, пане товаришу, нема вже місця.

— Що ж ми зробимо з собою. Ми з Тернопільщини, а там уже москалі. Як нам тепер вертатися?

Командант глянув на тернопільців. Самі гарні, рослі хлопці. Прекрасний військовий матеріал! Стоять ось тут перед ним і просяться на війну. Але чи тільки вони?! Куди не поведе зором, усюди стрічає ту саму просьбу з очах.

— Добре! — обізвався врешті до тернопільців. — Зголоситися в канцелярії, і підете з нами.

Роз’яснилися обличчя, засвітилися очі, гурток проскрибованих вернув назад до стрільців… Тим часом по сотнях ішли дивні торги. Торгувалися хлопці за участь у війні. Багато інтелігентів: студентів і гімназистів, які не попали до вибраних, намовляли тепер декого, щоб замінятися за місце.

— Товаришу, — просив якийсь гімназист сільського хлопця, — чи вам так на тім залежить, щоб іти на війну?

— А вам залежить?

— Бачите… я… мені також не залежить, але я мушу. Я з-під Бродів, і не можу вже додому вернутися. А ви з яких сторін?

— Я зі Стрийщини!

— Ну, то ви можете безпечно вертатися. Пощо вам пхатися. Війна не знати коли скінчиться, а все-таки ліпше вдома, як де. Я сам якби міг…

Бідний гімназист брехав, що на язик налізло, щоб тільки намовити хлопця до заміни. Врешті намовив, і щасливий станув на його місце. Зварич побіг між золочівців довідатися, як його односельці рішилися. Приємно йому було, що ні один з них не хотів вертати до Бужан. З золочівського відділу загалом дуже мало відступило. Зате трапився там випадок, здається, одинокий на всі сотні, не тільки стрілецькі, але цілого світу…

Один стрілець купив від другого місце в сотні, з правом іти на війну і евентуально бути забитим. Продавцем був маломістечковий купчик, що під впливом надмірного романтизму пішов до стрільців, а покупцем — учень торговельної школи, що під впливом купецьких наук навчився купувати романтику за гроші.

Скільки-то ще було таких, які були б купили право йти на війну?!.. Тисячі молодих хлопців, що рвалися до рідного війська, що днями і ночами марширували до Стрия, тепер стояли сумні, забуті, принижені… Навіть надії ніхто їм не подав, що колись, може, зміниться, може, побільшиться число стрільців і вони знову вернуть у ряди. Дивилися з заздрістю на тих, яким усміхнулася доля, на тих, які знайшлися між вибраними.

Дві тисячі п’ятсот стрільців відходило з майдану на стоянки, тринадцять тисяч п’ятсот розходилося зі Стрия домів.

Бувають хвилі, коли пора року видається найкращою, найповнішою. Щедрою рукою розкидає усі свої нагромаджені скарби, стає перед очима в усій своїй красі і принадності. Немов хоче навіки вбитися в тямку, оставити по собі ясний, невмирущий спомин.

Кінчався серпень. Миналося літо, а на чергу приходила химерна, злослива осінь. І літо, щоби не зійти безпам’ятно зі сцени, пристрасним рухом роздерло на собі шати і блиснуло розкішним, божеським тілом. Над Стриєм стояла пізнолітня ніч… На темне склепіння неба викотився повний червоний місяць, як стиглий кавун. Викотився і станув непорушно серед безмежної блакиті. Задивилася земля на небо і собі знерухоміла. Вітри поклалися, не дихаючи навіть, завмерла трава, застигли в любовнім екстазі квіти, закаменіли в німій молитві дерева, витягнувши високо до небес руки. Одна тільки срібна мережка місячного сяйва тремтіла на землі і розливалися пахощі матіоли. Парна серпнева ніч протягалася ліниво, як кітка, прижмурювала очі і пашіла пожадливістю незаспокоєної жажди.

У таку ніч не спалося стрільцям. Затісно було в будинках, задушно було в грудях. Ніч кликала, манила, ніч тягнула до себе. І йшли до неї хлопці, як до любки, і поринали в ній, як у бездонній тоні. Не спалося у таку ніч і Зваричеві. Завтра назначено від’їзд у далекі, невідомі сторони. Нині ще тут, на своїй рідній землі… Завтра, може, закриють хмари блакить неба, збудяться вітри, розколишуться дерева, зашумить дощ. Нині погідно і тихо… Пішов без ціли поміж садами. Чи ж треба ціли в таку ніч?! Вистане повна грудь нез’ясованих бажань… Далеко, десь на другім кінці міста, співали стрільці. Разом з пахощами квітів прилинула до Зварича пісня…

Гей, там за Дунаєм

Молодець гуляє,

Молодець гуляє,

Він кричить, гукає…

Розгулявся молодець за синім Дунаєм… Десь така сама ніч стояла над дунайським гирлом. Десь так само мовчали дерева і пахли квіти. Хоч груди давив жаль за покиненою Україною, хоч прийшлося і під турком жити — гуляє молодець. Але коли поглянув на другий бік ріки, не видержало серце…

Подай перевозу,

Хай перевезуся…

Кричить, гукає на перевізника, хоч знає, що даремні зусилля. Другий бік Дунаю обставили московські сторожі. Не пускають.

Та на ту Україну

Хоч раз подивлюся…

Збанувало козацьке серце за рідною землею. На вигнанню, серед чужих і на чужій службі проходять літа, і кінця їм не видно. А там, у ріднім краю, кохана дівчина остала, сльози виплакала, очі видивила, милого дожидаючи.

Хоч раз подивлюся…

Не так на Вкраїну,

Як на ту дівчину!..

Безвільно сперся Зварич на пліт і заслухався в пісню. Гей! Йому такого перевізника! Щоб перевіз по синіх водах ген далеко на схід, хоч раз на Бужани подивитися. Не так на Бужани…

Збудила його з задуми якась розмова. Дві постаті, що нахилені до себе сиділи на лавочці під грушею. Видно, теж слухали мовчки пісні, бо Зварич щойно тепер їх запримітив. Дівчина і хлопець.

— Хоч раз подивлюся, — повторив хлопець слова пісні і нахилив голівку дівчини під місячне сяйво.

Дівчина засміялася крізь сльози.

— Тобі жарти в голові, а я…

— А ти знов плакати хочеш.

Хлопець пригорнув назад голівку, а дівчина притулилась до нього і скаржилась, як мала дитина.

— Так-так… Ви всі такі хлопці: не плач… Підеш завтра хто зна куди і доки, а я тут сама лишуся…

— Що ж зробити, дитино! — зітхнув хлопець. — Така вже стрілецька доля… Але ми знову вернемо, чого ж журитися?

— Вернете, але не знати коли…

— І не знати хто? — кинув необережно…

Як розсипане намисто, бризнули дівочі сльози.

— Я не хочу… Ти мусиш вернути… Що я без тебе… — захлипала і судорожно водила руками по його