Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

— Любочко, успокійся, не плач! — утихомирював хлопець. — Не випадає так за стрільцем плакати.

Думав, що тим віджене від неї чорні думки. Але дівчина ще більш розхлипалася.

— Я знаю, завтра не можна мені плакати… Але нині… ніхто не видить… нехай хоч виплачуся.

Стихло під грушею. Мовчав хлопець, і тихенько на його грудях плакала дівчина. Тіниста груша схилялася над ними і обтулювала молодят шовковим листям… Нараз хлопець стрепенувся, немов скинув з себе тягар.

— Кохана! — сказав ясним, бадьорим голосом. — Чого нам думати про завтра?! Чого журитися про те, що буде? Нині наше! — і почав зціловувати сльози з коханих очей.

Спершу дівчина тільки безвільно піддавалася пестощам. Лежала мліло в раменах хлопця, час до часу схлипуючи, як дитина крізь сон. А далі й вона збудилася. Випростувалась і відкинула назад голову, аж коси розсипались по плечах. Хвилю дивилася в лице хлопця, а потім швидким рухом обплела його шию руками і впилася устами в його уста.

Зварич щойно тепер усвідомив собі, що підслухує, і застидався сам себе. Легесенько, щоб не сполошити тиші, щоб не налякати коханців, відсунувся від плота. Перекрадаючись від сутінка до сутінка, почув за собою, а може, тільки здавалося, що почув, притишений, кипучий шепіт дівчини:

— Нині твоє, коханий!..

Може, це був витвір його уяви, може, шелест його кроків, а може, вітрець шевельнув спросоння бадиллям малин?.. А може, й сказала!?.. Над Стриєм стояла пізнолітня ніч…

Галичино рідна! Краю вузеньких нивок і польських доріг! Не раз твоїм синам виривається терпке слово на твою адресу. Не раз у мріях покидають вони тебе і йдуть у кращі, щасливі сторони шукати ліпшої долі.

Але коли справді при йдеться покидати тебе, коли вже покажеться граничний стовп, тоді з сердець твоїх синів обривається кровавий шматок і падає ще на цім боці. Ніколи вже той шматок не наросте на серці, ніколи не загоїться рана. З кожного місця і в кожній порі летять до тебе думки твоїх синів і припадають до вузеньких нивок, як до матірних грудей. Бо велика їхня любов до тебе, Галичино, краю химерного підсоння і незавидної долі.

Коли по цілонічній сльоті погідний ранок позолотив стрілецький потяг, то стрільці вже були без отого шматка серця, яке остало по тамтім боці Карпат, у Галичині. Ніччю проїздили границю. Продряхлі від гірського холоду і дрібного дощу, набиті, як селедці, по вагонах і помістницях, не знали певно, де ця границя. Але відчули її, бо шматки сердець почали густо падати на залізничний шлях. Три тисячі стрільців переїхало Карпати. Хоч дозвіл був тільки на дві з половиною тисячі, п’ятсот хлопців таки втиснулися між вибраних і поїхали на війну.

Стрілецький потяг з’їжджав у закарпатську рівнину. Перед очима, куди оком засягнути, простягнулася залита сонцем країна. З мадярських пушт віяв теплий вітер і грів, і сушив, і веселіші думи навівав. Примовкло було стрілецьке братство під час холодної ночі. Ще по критих вагонах то хоч розмови якийсь час ішли, але на помістницях то й говорити було зимно. Ховав кожний голову в ковнір, глибоко, як тільки міг. Тулитися до себе не потребували, бо й так творили непролазну гущу. Тому в отвертих вагонах стрільці помокли тільки на плечах, бо, притиснені один до другого, не пропустили дощу.

Вагон, у якім їхав Зварич, був критий, і хлопець принайменше не змок, хоч і дзвонив зубами від холоду. Цілу ніч ока не зажмурив. Притиснений у куті, сидів, підобгавши під себе ноги, і думав порваними образами, перескакуючи від стрільців до гімназії, від гімназії до Бужан, від Городюків до Керницьких. Одно, що заєдно трималося кожного образу, — це Наталка. Де вона тепер?! Що з нею діється?! Москалі напевно вже в Бужанах. Може, втекла куди, а може… Не докінчував страшної думки, відганяв її від себе, а вона, як настирлива муха, вертала знову і бзеніла над вухом. Молода дівчина тільки з мамою. Півдика солдатня вривається до хати, рабує, плюндрує і… Ні! Як можна щось такого припускати!? Дядьки зі старою Керницькою щось уже там вирадили.

— Границю переїжджаємо! — збудив його з задуми чийсь голос.

Зварич не біг бачити її. Але відчув, відчув болюче, як і другі. Ось лишається за ним рідний край, ось покидає все, що в тім краю було йому близьке і дороге. їде серед, темної ночі в далекі, незнані сторони, на незнану судьбу. Щойно перша станція за Карпатами, Воловець, перервала одноманітність їзди і принесла розвагу.

В Воловці дістали хлопці сніданок. Рух, погідний день і веселе сонце розпогодили трохи захмарені обличчя. Заметушились стрільці, забігали попри вагони, хто за знайомими, а хто так, щоб загрітися. Розтаяли язики, і полилися перекликування, запити, оклики.

Але передовсім помогла тут тепла кава. Військова кава не має в собі якихсь незвичайних складників, але зате має таємний дар привертати гумор воякові. Коли заков’язне тіло і згорбиться душа, тоді немає стриму для розпучливих дум. Кожна небезпека виглядає на безвихідне положення, недобра поголоска — на злагіднену правду, кожний неуспіх — на трагічне призначення. Але коли продряхлий вояк нап’ється гарячої кави, тоді дужчає тіло і простується душа, і все йому виглядає навпаки — як перед тим. В Зваричевім вагоні перший Качур перервав гнітючий настрій.

— На дідька я буду журитися тим усім. От кава є, — і почав витягати горня з наплечника.

— Маєш рацію, — сказав Черник і собі став вимивати посудину на каву.

А при шляху, на сіножаті, вже парували величезні казани, покрикували кухарі і увихалися дежурні, доглядаючи за порядком. Хлопці ставали в чергу і підступали помалу до казана. Перший раз нині смакувала кава Зваричеві. Випив її, не думаючи про те, що вона ні ароматна, ні солодка. Головна річ — що гаряча і досить її було.

— Беріть, хлопці, багато, бо нині останній раз на снідання кава! — вигукнув Качур.

— А завтра що?

— Гріте вино з цинамоном! Не бачиш винниць на долах?

— Та то кукурудзи! — сміявся Зварич.

— Кукурудзи своїм порядком, а винниці своїм.

— Качур, а може, там і салямі росте? — обізвався «вуйко» Леонтинський.

Качур прижмурив одно око і солодко всміхнувся до Леонтинського.

— Вам, вуйку, нащо салямі? Ви свої зуби на галицькій ковбасі з’їли, салямі тверде, не вкусите.

— А ти все-таки подивися, — звернувся до Качура Зварич. — Може, таки справді вистає яке салямі з-поміж кукурудзи.

— Передовсім, молодий приятелю, — почав поважно Качур, — салямі не росте так, як лопух або ти, але його робиться з ослячого м’яса. І тому…

— Ви не повинні були сюди їхати, — докінчив за нього і на