Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

був хрещеним. Більше того, батьки все життя виховували його в атеїстичному дусі. Та він знав, що маму Гатю свого часу самовільно, без дозволу її родини, охрестила куховарка Алевтина. А коли країною гриміла «справа лікарів-отруювачів» та прабабусю Юдіф Бенціонівну запроторили через це до Лук’янівки – прадідусь Арон Маркович відвів тоді ще школярку Агату в родину священника Глаголєва, яка прихистила єврейську дівчинку. А ще мама завжди дуже тепло відгукувалася про свою однокласницю Машуню – дочку Глаголєвих.

Зважаючи на все це, коли життя складалося зовсім вже нестерпно, мама Гатя заїжджала до Володимирського собору, щоб заради недосяжної мети поставити Богові свічку. Це ставалося, наприклад, коли треба було здавати якийсь «непідйомний» іспит в Наргоспі[23] або коли Спартак тяжко хворів. До речі, перш ніж брати синові репетиторів, ставила свічку також. Дізнавшись про таке, тато Андрій лише скрушно зітхав і цокав язиком. Спартак дивувався, нащо всі ці обряди, якщо Бога не існує?! А мама відповідала:

– Бог, синку – він в душі має бути. І щоб людина була хороша, от що головне! А є Бог чи нема… Ніхто цього насправді не знає, тому моя свічка не завадить. Гірше в усякому разі не буде. А мені спокійніше.

Ясна річ, ні ставити свічку, ані молитися за упокій душі композитора Івасюка підліток не збирався. Не розумівся він на цьому – то навіщо?.. І звісно ж, Спартак не боявся. Він колись власноруч убив свій Страх і перестав боятися будь-чого. Та це не означало, що він втратив пильність та обережність. Навпаки! Отож зараз треба заспокоїтися, а вже потім, маючи холодну голову, оцінити ситуацію, прорахувати наперед варіанти…

Володимирський собор підходить для цього ідеально. По-перше, храм розташований на мальовничому бульварі Шевченка. По-друге, тамтешні чудові розписи виконували видатні художники Васнецов, Врубель та інші. Це остаточно вирішило справу.

До собору дістався без проблем. На той час служба вже скінчилася, храм спорожнів, а надраєні до блиску переносні латунні стовпчики на підставках, з’єднані між собою багряними мотузками, загороджували доступ до олтара і бічних приділів, залишаючи у розпорядженні відвідувачів зовсім невеликий майданчик біля входу. Втім, Спартакові вистачило й цього. Зупинившись навпроти входу, він прикипів поглядом до фрески Страшного суду…

Як раптом думки про підозріло померлого композитора Івасюка розвіялися, їх же заступив несподіваний спогад про те, що він так і не довів до пуття дуже важливу річ. Чорні хмари, на яких юрмилися судимі грішники, виразно нагадали про стіну огидного чорного мулу, що неслася з вустя Бабиного Яру на знавіснілий від переляку натовп вранці 13 березня 1961 року. Спартак повторював перед сном почуті від дорослих розповіді про Куренівську трагедію так часто, що ця картина, здавалося, могла померти тільки разом з ним.

Тим не менш, поки що йому вдалося викликати на відвертість лише чотирьох дорослих. Це мало, дуже мало… Отож підліток заприсягнувся сам перед собою, що не припинить шукати свідків тих подій, аж доки не закінчить школу. Але натомість він по маківку занурився у посилене вивчення математики й фізики, на інше ж не відволікався. Зокрема й на пошук свідків! Поки що їх було четверо: перша – мама Гатя, друга – колишня киянка, а нинішня запоріжчанка, яка відпочивала у Кирилівці на Азовському морі, третім став учитель Микола Семенович на прізвисько Рюрик, четвертим – сторож човнярської станції на Трухановому острові, де зберігався спортінвентар секції академічного веслування.

Всі інші говорити про ті далекі події відмовлялися. Навіть його рідна тітка Ліда. Навіть сміливиця тітка Еля – подруга мами друга Марека. Навіть вчителька Ганна Михайлівна – захисниця мами Гаті!.. І багато хто ще.

Однак попри всі доводи здорового глузду, Спартак сподівався відшукати ще й п’ятого свідка. Тоді цей свідок додасть до загальної картини якісь деталі, проігноровані іншими! Та й число 5 – дуже добре і правильне, бо стільки ж пальців на руці… А якщо всіх знайдених свідків на одного менше?.. Ні-ні, десь-таки має знайтися ще один сміливий дорослий!

От тільки де саме шукати цього сміливця?..

Підліткові раптом стало дуже сумно і якось незатишно. Ті нещасні кияни – такі самі, як він, як його батьки та знайомі, загинули лютою смертю, захлинувшись топким смердючим мулом, таким же чорним, як намальовані на стінах собору хмари, на яких юрмилися грішники. Вони потребували лише одного – щоб живі згадали про їхні муки. Спартак сам, добровільно вирішив зібрати відомості про ту трагедію, заради цього навіть вбив свій Страх…

І що ж?! Виявляється, перше-ліпше егоїстичне бажання – повправлятися в точних науках заради вступу до КПІ – змусило його припинити пошуки. Егоїст він, жалюгідний егоїст!.. Бо хто ж іще розпитає переляканих дорослих про трагедію, як не він?

А може, у 1968 році хлопець все ж не добив остаточно свій Страх?! Отож тепер він по-справжньому злякався… А звістка про смерть композитора Івасюка взяла та й виявила цей переляк.

Отже, він не герой?! Він усе ж таки боягуз і не здатен вирости достойним свого прадіда, якого незнайомі люди називали святим. Боягуз, боягуз…

Але ж КДБ таки справді вбило композитора Івасюка за його пісню! То що ним керує: недобитий Страх – чи все ж таки роками вироблена обережність?.. Може, це просто знак долі. Йому просто треба все наново зважити, прорахувати варіанти, обрати новий напрям пошуків…

– Чадо!

А може, пошуки все ж таки варто припинити?..

– Чадо, храм невдовзі зачиняється.

– Га?..

Спартак озирнувся й побачив за огорожею позаду себе якогось ченця… чи не ченця?! Гм-м-м… Шкода, що він не розбирається в їхніх святих чинах, бо улюблена «розумна» атеїстична книжечка «По ту сторону тайны» не має відповідних ілюстрацій. Треба на майбутнє подумати, як заповнити такий очевидний пробіл у знаннях.

– Повторюю: ми невдовзі зачиняємося. Якщо тобі щось треба – кажи або роби зараз. Якщо ж просто так стоїш… Перед вечірньою службою храм потрібно прибрати, у нас діють певні правила.

– Та у мене, знаєте… – почав Спартак, як раптом заткнувся на напівслові й розгублено спитав: – Батюшко… чи я не знаю, як там до вас звертатися?..

– Диякон Агапіт.

– Ну-у-у, гаразд… хай буде диякон. Так.

– Я не розумію, чадо…

– Перепрошую, а ви тут давно?

– В храмі? Зранку, власне.

– Та ні, не сьогодні, а загалом… Років одинадцять-дванадцять тому…

– О-о-о, та на той час я ще в семінарії навчався.

– Точно! Мама мені саме так і сказала: це семінарист.

– Мама?.. Наскільки я зрозумів, це про твою матір йдеться, чадо?

– Про мою. Агатою її звуть. Але це тут ні до чого. Просто мама тоді в храм цей заїхала свічку поставити, я з нею разом був.