Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

І Спартак обережно вказав на ліву щоку диякона та додав коротко:

– Родимка тут у вас.

– Гм-м-м… Ач, куди загилив, – мугикнув той. – Хтозна, що там було дванадцять років тому… Навіщо тобі в минулому порпатися? Я тебе, чадо, про теперішнє запитую: про що ти зараз дізнатися хочеш? Не дванадцять років тому й не десять, а зараз.

Ці слова так ідеально відповідали думкам Спартака, що він не втримався й запитав відверто:

– Минуле не дає мені спокою, батюшко, бо ще раніше – цілих… м-м-м… вісімнадцять років тут, у Києві на Куренівці, сталася жахлива трагедія. На людей зійшов сель, було багато загиблих.

– Що-о-о?! – диякон помітно здригнувся й чомусь мимовільно озирнувся навсібіч. – Ти мене ще більше здивував, чадо. То стверджуєш, нібито пам’ятаєш мене через родимку на щоці, а тепер заводиш мову про загиблих на Куренівці. Ти тоді, мабуть…

– На той час я ще навіть не народився.

– Отож яке тобі діло до цих подій?

– Розумієте, батюшко… Тоді мій дідусь Самсон мало не загинув, – підліток кивнув на зображення Страшного суду й пояснив: – Отож і розпитую кого тільки можна про той сель. І зараз також на фреску дивився, дивився, а тут ви підійшли. Отож я й вирішив: якщо вас тут, у соборі цьому, колись давно бачив, раптом ви і про Куренівську трагедію щось знаєте? Бо люди бояться про неї говорити… але ж раптом?..

– Ти дідуся свого любиш, мабуть?

– Так, люблю. Себто любив… бо він давно вже помер.

– Це не має значення, чадо. Оскільки ти живий, то любиш. Любиш, доки живеш. Живеш з любов’ю до свого дідуся. Так, чадо?

– Так, батюшко.

– А ти хрещений?

– Ні. Але хіба нехрещені любити не можуть?

– Гм-гм-м… Можуть, звісно. Любов, чадо, це Боже почуття, любов’ю наділене кожне людське серце…

Диякон трохи помовчав і додав:

– Гаразд. Поки що вийди на вулицю і зачекай хвилин двадцять. У мене тут ще деякі справи є, але як розберуся з усіма, тоді й поговоримо.

– То невже ви розповісте?..

Спартак не наважувався повірити, що так несподівано відшукав п’ятого свідка. Бо якщо так… тоді це точно недарма! Це знак долі!..

– Сказав же, що поговоримо, тож поговоримо, – завірив диякон і додав: – Того понеділка, коли на Куренівку зійшов сель, я був у Кирилівській церкві, як-от ти зараз тут…

– У Кирилівській церкві! – не стримав вигуку Спартак. – Та це ж на узвишші просто над тим самим перехрестям!.. Над трамвайним депо, над лікарнею, над стадіоном!..

– А тому маю, що тобі розповісти, чадо. Але поки що вийди з храму. Виходь і чекай мене надворі. Чекай.

І диякон коротко кивнув на підтвердження своїх слів.

Аеропорт «Бориспіль», Київщина, кінець липня 1979 року

Перше кохання приходить раптово і йде геть так само раптово, як правило, не прощаючись, залишаючи в душі або важку в’язку гидоту, або глибоку кровоточиву рану. Потім таких ран буде ще багацько, але саме перша запам’ятається надовго, іноді на все життя. Запам’ятається саме тому, що вона перша – до того ще незвідана, а тому багато чим загадкова.

* * *

Минулого літа Гелену Сергіївну запросили попрацювати з ветеранами війни у санаторії, розташованому в Пущі-Водиці. Природно, вона вирішила взяти з собою сина: «Чого тобі в задушливому місті сидіти? Там сосновий ліс, чисте повітря. Одне слово – курортна зона».

Але Валерка без Гертруди їхати не захотів. Враховуючи високу посаду Гелени Сергіївни, з тим, щоб прихопити ще й її, проблем не виникло. У санаторії все було просто чудово. Одна біда: після найменшого дощика з’являлися цілі хмари комарів, які буквально загризали нещасних ветеранів. Отож не витримавши й тижня, Валерка і Гертруда повернулися назад у місто.

Гелена Сергіївна лишилася працювати до кінця літнього сезону, а повернувшись – через сина викликала на особисту розмову батьків дівчини, причому одразу ж обох. Спершу вони не зрозуміли, в чому річ. Гелена Сергіївна повторила запрошення, уточнивши лише, що йдеться про стан здоров’я Гертруди. І попросила прихопити з собою усі рентгенівські знімки та результати аналізів, які на той час збереглися. Тільки тоді вони приїхали, дещо здивовані й напружені.

– Я уважно спостерігала за вашою дочкою увесь той час, поки вона перебувала в санаторії, – почала Гелена Сергіївна, – й помітила дещо.

– Що саме? – здивувалася мати дівчини.

– Заждіть, будь ласка. Спочатку я хочу про дещо дізнатися, а вже потім…

Далі Гелена Сергіївна довго розпитувала про ту давню аварію, про найменші подробиці лікування. Уважно переглянула кожну рентгенівську плівку, прогорнула сторінку за сторінкою історію хвороби. Лише тоді поділилася спостереженням, що не викликало здивування… принаймні попервах:

– Ви знаєте, після першого ж дощу я помітила подряпини на ногах вашої Гертруди. Спитала, що це і звідки? Й вона відповіла, що її накусали комарі.

– Ну то й що? – не зрозуміла мати дівчини. – Чого такого дивного в тому, що комарі такі кусючі?

– Дивно те, що ваша дівчина поскаржилася на свербіж після укусів.

– І що з того? – у свою чергу запитав батько Гертруди.

– А те, що, маючи такі травми, ваша дочка не повинна відчувати своїх ніг. Загалом не повинна.

– Ви певні?!

– Авжеж певна! Тому я продовжила розпитувати. Тоді ваша дочка зізналася, що за пару місяців до поїздки в санаторій її вжалила оса, і вона знов-таки відчула свербіж! Не одразу й не дуже сильний – але відчула!..

– Оса вжалила?.. – батьки перезирнулися, після чого мати пригадала: – А й справді, було таке. Але я, знаєте, не надала значення…

– А треба було надати! – сердито хитнула головою Гелена Сергіївна. – Бо схоже, що вашій дівчинці варто пройти обстеження. А якщо все підтвердиться – тоді треба готуватися до операції.

– Невже ж наша дівчинка знову ходитиме?! О-о-ой!..

Її мати розридалася. Попри те, що вони були розлучені, батько Гертруди кинувся заспокоювати колишню дружину з усією ніжністю, на яку тільки був здатен. Дивлячись на них, Гелена Сергіївна мовила стримано:

– Поки не пройдено обстеження, говорити про щось занадто рано. Тим не менш повторюю: якщо мої припущення справдяться… Все може бути.

* * *

Восени і на початку зими Гертруді зробили декілька операцій. Але надалі їй була потрібна хороша реабілітація. Хтось потайки шепнув батькові, що найкраще пройти реабілітацію в Ізраїлі – мовляв, там навіть мертвих на ноги поставити можуть…

Чути це було дуже дивно, оскільки Ізраїль не просто вважався розплідником шкідливої сіоністичної ідеології та осередком міжнародного імперіалізму на Близькому Сході. На теренах СРСР не бракувало тих, кого за сталінських часів іменували «безрідними космополітами» – всі вони тільки і мріяли, як би вибратися на «історичну батьківщину».