Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

секретаря Тульського відділення Спілки письменників СРСР Анатолія Кузнєцова, тоді як насправді все це накропали таємні «літературні негри», утримувані КДБ в надійному місці.

Отож другим його палким бажанням, за силою рівним бажанню відсвяткувати п’ятдесятиріччя, було завершити нарешті роман «Тейч файв». Тоді ніякий Амальрік[22] не засудить його… Ні-ні, звісно ж, до пліток про таємних «літнегрів» шановний Олексій Олексійович не має жодного стосунку! Просто інші недоброзичливці, прочитавши його відкритого листа, зробили хибні висновки. А між тим «просто Анатоль» усе ще не втратив бажання до літературної творчості! Йому б іще трохи пожити тут, трохи краще акліматизуватися… Тоді він усім покаже, всім доведе, що здатен не тільки в ефірі Радіо «Свобода» віщати перед мікрофоном!

Бо інакше що після нього залишиться?! Повісті «Продовження легенди» та «У себе вдома», роман-документ «Бабин Яр», декілька оповідань – і все?! Це замало, до чого ж замало!..

Ну гаразд, годі вже мізки сушити над різними неприємними речами. Спати треба: лікарі стверджують, що вчасний і здоровий сон для тих, хто має серцеві хвороби, – це найголовніший засіб лікування. Тому – спати, спати, спати!.. А як відсвяткує він п’ятдесятиліття, так і допише «Тейч файв». А потім іще щось створить. П’ятдесят років – це не вік для чоловіка. Все у нього ще попереду. Все разом з Йолантою!..

* * *

З цією думкою «просто Анатоль» нарешті заснув. На своє нещастя, він не знав, що не доживе до наступного дня – середи, 13 червня 1979 року…

Володимирський кафедральний собор, Київ, 8 липня 1979 року

Літні канікули були в самому розпалі, проте не для нього: треба було тричі на тиждень займатися з репетиторами – двічі з математиком, один раз – із фізиком. Ну так, понад усе у світі Спартак бажав стати прозаїком-фантастом… Проте мама Гатя була категоричною: «Ми з татом цієї твоєї забаганки не підтримаємо. Ким завгодно, тільки не письменником! Ти ж не хочеш бути таким посміховиськом, як наш далекий родич Додік Ґрінбаум?..»

Довелося вирішувати, до якого конкретно вишу вступати. Оскільки, на думку мами Гаті, «справжній чоловік мусить розумітися на залізяччі», а тато Андрій полюбляв згадувати, як в армії поїв «хорошу людину» – товариша майора Осьмініна – чистим спиртом із заповітної каністри, було зрозуміло, що виш матиме технічний профіль. Батьки навіть уточнили, чи згоден Спартак вивчитися на інженера? Оскільки підліткові було байдуже, з яких життєвих позицій торувати стежину в літературу, він з ентузіазмом погодився. Перебравши всі можливі варіанти, сімейна нарада зупинилася на Київському політехнічному інституті. Підлітка КПІ приваблював давньою історією, в якій фігурували великий хімік Менделєєв, великий авіаконструктор Сікорський і великий ракетний конструктор Корольов. Що ж до тата з мамою, то вони зайвий раз пораділи, до чого слухняного синочка виростили.

Втім, не можна сказати, що все складалося аж надто добре. Звісно, Спартак закінчував кожен клас із похвальною грамотою, й ніщо не заважало повторити цей успіх під час випуску. Це давало право на золоту медаль, а якщо медалісти здавали перший вступний іспит на «відмінно», то від подальших звільнялися й зараховувалися на стаціонар. Однак саме цього року рідну школу № 20 перенесли на Оболонь, отож на останній навчальний рік троє вчителів та весь їхній клас, профільований за спеціалізацією «програміст-обчислювач (машинні мови ALGOL, FORTRAN)», перейшли до подільської школи № 17. Але ж як тамтешні вчителі поставляться до «чужинців»?! Хтозна, хтозна…

На тій-таки сімейній нараді було вирішено, що мама Гатя влаштується на додаткові підробітки прибиральницею, а на виручені кошти Спартакові наймуть двох репетиторів: математика – щоб у разі отримання золотої медалі підліток мав усі шанси скласти на «відмінно» єдиний іспит (письмову математику), фізика – про всяк випадок… якщо таки доведеться здавати решту іспитів. Мама Гатя і справді влаштувалася вечірньою прибиральницею, Спартак же тричі на тиждень відвідував додаткові заняття з двома репетиторами.

Це дуже виснажувало, отож, зважаючи на необхідність розслабитись бодай на деньок, сьогодні зранку підліток замісив трохи прісного тіста з анісовими краплями, прихопив вудку, кукан і навідався до найкращого друга Мар’яна з пропозицією піти на набережну Дніпра. Якщо добре клюватиме, там можна було наловити не на одну сковорідку верховодок і красноперок, а якщо вже зовсім пощастить – то й плоскирок. Втім, Марек поманив товариша на балкон, а там, стишивши голос, спитав:

– Чуєш, таке діло… Ти пам’ятаєш, як колись у молодших класах за «Червону руту» перед усіма заступився?

– Маєш на увазі, коли Йоська Гороховський з Данькою Красноштаном?..

– Ну так! Тебе ж Йоська тоді кастетом у скроню шандарахнув.

– Не кастетом, а свинцевим битком.

– Отже, пам’ятаєш…

– Ще б пак! Я ж тоді до лікарні зі струсом мозку загув.

– Ну так, загув… А нашу розмову після того пригадати можеш?

– Про те, хто насправді викривляє тексти українських пісень?

– Ага! Ти тоді сказав… – тут Марек зовсім збився на шепіт: – Ти сказав, що це все, мовляв, робота КДБ, а такі дурбелики, як Йоська з Данькою, все це просто повторюють. Пам’ятаєш?

Спартак мовчки кивнув.

– Ну отож. То знаєш, я тобі не повірив… а зараз вірю.

– З чого б це? – підліток аж очима закліпав від несподіванки.

– Ти знаєш, що Івасюк повісився?! Ну-у-у, той композитор, хто «Червону руту» написав…

– Що-о-о?!

Отакої! За всіма клопотами, пов’язаними з додатковими заняттями тричі на тиждень, Спартак навіть телевізор майже не дивився, часописи й ті читав вкрай нерегулярно. А тут така новина!..

– Газети про це ще місяць тому написали. Ти що, хіба не знав?!

– Та у мене ж репетитори… Математика й фізика.

– Але це ще не все.

– А що іще?

– Я чув, як вчора тітка Еля розповідала моїй мамі, буцімто Івасюк не сам повісився, а нібито його повісили. Бо там усе вкрай підозрідо вигля…

– Що-о-о?! Що ти таке?..

– Та тихіше ти!

Марек зиркнув у балконні двері, перевіряючи, чи не чує хто їхньої розмови, і знов зашепотів:

– Тітка Еля сказала, що там усе вкрай підозріло виглядає. Що дуже схоже на те, що його спочатку вбили, а потім мертве тіло повісили посеред лісу. І головне, про що шепочуться, – що зробило це Ка-Де-Бе… Тому я й подумав: ти у нас Професор, тобі видніше. Отож ти все ще тоді правильно зрозумів. А я, дурень такий, не повірив тобі. А це і справді робота Ка-Де-Бе, отакої!..

Ясна річ, що після почутого рибалити зовсім розхотілося. Аби вдома не виникало зайвих запитань, Спартак залишив вудку, кукан і тісто вдома у Чмутів, пообіцявши, що забере рибальське причандалля ввечері. Сам же поїхав у зовсім неочікуване для себе місце – до Володимирського собору.

Ні-ні, Спартак не