Дідьє ван Ковелер - Жуль, Дідьє ван Ковелер

Я стримав усмішку. Примітивний антирасизм. Щось подібне можна почути в увішаних головами вбитих тварин кабінетах розважливих bobos[21]: мої негаразди з роботою спричинені не кольором шкіри, а надміром дипломів — от і вся проблема! Я був надто кваліфікованим, аби мати роботу. І застарим, аби тягати за собою такий багаж.

— Аліса залишилась у машині? Чекайте, я зараз відкрию для вас стоянку, ось... Швиденько паркуйтесь! Бо знову дощитиме. А валізи забере Люка.

Імпровізуючи в залежності від розвитку ситуації, я відповів Ліппен, що ми з Жулем прибули на поїзді, Аліса ж мала під’їхати пізніше. Власниця готелю здивовано відступила.

— А як вона потрапить сюди, якщо її пес уже тут? — з неприхованою підозрою запитала Ліппен. — Це що за вигадки?!

Жуль, відчувши, що вітер подув з іншого боку, з любов’ю скрутився навколо моїх ніг. А я повідомив власниці готелю добру новину: завдяки пересадці Аліса знову могла бачити! Ліппен так і заклякла з відваленою щелепою, обернувшись до лабрадора, а потім нахилилась і поплескала його по морді.

— Але ж це чудово! Слухай, золотце, то ти тепер безробітний! Дембель у тебе, еге ж?

Я спробував пояснити жінці, що вона зачепила болюче місце. Ліппен, спершись на стійку, випрямилась і з щасливим виразом обличчя простягнула мені ключик із величезним грибом на причепці.

— Будьте як вдома! Жулько знає, куди йти! Оце так новина: Аліса прозріла! Даруйте, але я ніяк не можу прийти до тями! П’ять років я спостерігаю за тим, як вона розгублено стоїть посеред пляжу, поки Жулько розважається. Та поставте себе на місце собаки: у нього ж також відпустка! Але мені щоразу крається серце. Така молода! І весь час чекала, поки хтось інший награється в казино! Все ж час від часу треба вірити в милість Божу!

Ліппен провела мене до ліфта, а Жуль зі швидкістю скорого поїзда помчав сходами. Оскільки Жуль навряд чи міг переставляти фішки на зеленому полі, я, обмірковуючи останню фразу Ліппен, зробив висновок, що Аліса зустрічалася тут із гравцем. І моя присутність у місці, де вона любила відпочивати, раптом набула іншого, досить скрутного забарвлення. Я й подумати не міг, що колишня сліпа, позбувшись пса, втішається у чиїсь компанії! Я повністю покладався на думку ветеринара: «Наскільки мені відомо, чоловіка біля неї немає». Та найбільше на мене вплинула впертість Жуля, що грався у сватання, не зважаючи на можливі наслідки. І як мені виплутуватися тепер?! Власниця готелю вважала мене новим приятелем Аліси, що зняв номер на двох.

— Не хочу видатися надто цікавою, — вела далі Ліппен, відчиняючи двері до номера, — але чи давно ви знайомі з Алісою? Чи лише щойно познайомилися?

— Чесно кажучи, насправді...

Та вона урвала мене зі змовницьким виглядом, заявивши, що не хоче, аби я думав про неї погано. І замовкла, чекаючи, коли я викладу правду. А я міркував, як заохотити її говорити ще, аби дізнатися більше про Алісу та її супутника. Утім, явно настав час для зізнання — бо Ліппен могла зателефонувати їм, поки вони ще були у дорозі. Тож я почав здалеку — але десь угорі пес затявкав від нетерплячки.

— О, Жулько обожнює 22-й номер! — розчулилася Ліппен. — Я вас залишу — облаштовуйтесь. У мене зустріч. Побачимося пізніше. Будьте щасливі! Ось побачите: цей готель ідеально пасує для закоханих!

Вона натиснула кнопку 2 і зачинила за мною решітку. Старенький розхлябаний ліфт, який пахнув воском і кремом для засмаги, зупинився на сходовому майданчику в стилі ар-деко з глибокими кріслами та стільцями з різних гарнітурів. Жуль чекав у глибині коридора і бив лапою по дверній ручці. Я відчинив 22-й номер. Пес кинувся до ванної кімнати, за кілька секунд оббіг її і докірливо глянув на мене. Я поставив наплічник на підлогу та зачинив двері. Це була невеличка дитяча кімната з вузь­ким ліжком, комодом та столом попід вікном, звідки відкривався вид на море. Строката штора відділяла цю кімнату від батьківської: величезних розмірів ложе із жовтим пуфом у ногах пишалося навпроти широких дверей балкону, захищеного піддашком із голубниками. На одному з садових стільців сидів мартин — він спокійно дивився на мене, так, ніби це він був тут у себе вдома, а я просто прийшов на його виклик.

Жуль підійшов до балконних дверей і загавкав, намагаючись зігнати птаха. Мартин, не рухаючись, зміряв пса поглядом і на кілька сантиметрів розпушив крила — ніби зітнув плечами. Я залишив їх обмінюватися репліками й повернувся до дитячої кімнати. У двері постукали. Я відчинив.

— Доброго дня, месьє! — проспівала вишукано вбрана покоївка незрозумілого віку.

Вона увійшла і відразу подалася до ванної кімнати.

— Привіт, Жулю! Яка ж я рада тебе бачити!

Пес вилетів із кімнати батьків і кинувся до яловичини з морквою, миску з якою покоївка поставила під умивальником. Я запитав у покоївки, чи є в готелі інші вільні номери.

— Що ви, месьє, звісно що ні! У цей період тут завжди повно. Доброго вам вечора і гарного відпочинку!

Щойно двері за нею зачинилися, я пішов відпочити на великому ложі. Втома й емоції, що накопичились упродовж дня, залишили тільки одне бажання: заплющити очі, провалитись у пустку, поспати годин із дванадцять. Зрештою, я бачив тільки один вихід: перебути у цій кімнаті ніч, а завтра зранку залишити номер. Прибиральниці виметуть усі сліди мого нічного перебування, а Аліса, прибувши до готелю, отримає записку, з якої дізнається, що Жуль чекає на неї у номері 22. Можна було б зазначити своє ім’я, номер мобільного телефону та коротко викласти події, які привели мене сюди. Та зрештою, буде як буде.

Жуль скочив на ліжко, відштовхнув мене мордою, і я скотився на інший бік. А він простягнувся на всю свою довжину й занурив морду у подушку. З чого я зробив висновок, що зайняв його місце: месьє мав спати ліворуч. Цікаво, чи виганяв Жуль коханця Аліси до дитячої кімнати, як це робила моя мати з Жаном-Кристіаном, коли той починав хропіти?

— Що ж тепер буде зі мною, Жулю, га?

Я вимовив це уголос. Жуль задоволено заскавучав і потягнувся. Задня лапа торкнулася моєї кісточки — і мені несподівано передався оптимізм пса. Зрештою, я міг придбати собі намет «Кечуа-XL2» за сто десять євро — точно такий я подарував одному безхатькові, коли перебирався на Термопільську вулицю. Я міг отаборитися на пагорбі, а вдень працював би в якійсь кав’ярні, заряджаючи всі свої прилади. Навіть якби телефон німував, навіть якби Аліса проігнорувала б мене, аби не примушувати супутника ревнувати — я все одно почувався б на відпочинку, а потім, на самому початку осені, знову взявся б