Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

на­зад. Вуй­кові на­че світло зійшло в го­лові. Здо­га­дав­ся.

- Твоя прав­да, Пав­лин­ко. Вже най там по­бу­де який­сь час, там, ма­буть, більше мо­лодіжі, як тут!

І вуй­ко знов на­ло­жив люльку; всі за­мовк­ли.

Я скінчи­ла свою ро­бо­ту. Пок­лав­ши її ко­ло се­бе, я спер­ла­ся вигідно об спин­ку лав­ки. Пог­ляд звер­нув­ся ми­мо­волі на захід. Сон­це спус­ка­ло­ся за тем­но-си­няві го­ри, ли­ша­ючи жа­рис­ту по­лумінь на небі. Зуб­час­та ска­ла, що різко від чер­во­но-зо­ло­тис­то­го не­ба відри­со­ву­ва­ла­ся, при­ку­ва­ла мій взір. Там ца­рю­вав дуб-ве­ли­кан.

Ще сто­яв.

Ні ви­хор, ні блис­ка­виці не зла­ма­ли йо­го. Навіть не зігну­ли. Сильний, та й годі! Вдив­ля­ючись в ту гар­ну, як в казці, кар­ти­ну, я за­бу­ла на хвильку ціле ок­ру­жен­ня. Так са­мо жаріло раз і в моїм серці, так са­мо відби­вав­ся і він на зо­ло­тистім тлі моєї мо­ло­дої, лю­бові жадібної душі. Пре­гарні фан­тас­тичні мрії ок­ру­жа­ли йо­го так са­мо, як он тут на не­боз­воді ок­ру­жа­ють ду­ба ніжно-ро­жеві хма­ри.

Тепер вже все здав­ле­не. По­ну­ра тьма відре­чен­ня об­ляг­ла ба­жан­ня, і во­ни зав­мер­ли. Більше як рік ми­ну­ло з то­го ча­су, і ніяка згад­ка, ніяке сло­во від йо­го не відсвіжи­ло їх.

- Але чо­му і хлопці нічо­го не пи­шуть? - обізва­ла­ся знов тітка. - Пе­редв­чо­ра свят­ку­ва­ла свої іме­ни­ни, а з них жо­ден ані не пис­нув. Це вже не­гар­но. Я зас­лу­жи­ла собі за свою лю­бов і тяж­ку пра­цю на іншу по­дя­ку і на іншу ува­гу. Але во­ни пи­шуть лиш тоді, як їм гро­шей тре­ба; а як діста­нуть їх, то і знов мов­би поз­ни­ка­ли з землі. Ти на­пи­сав би ко­ли до них гостріше, Мілеч­ку. Ти за­над­то доб­рий. Тим ти їх псуєш, Мілеч­ку; гост­ре сло­во не пош­ко­дить їм нічо­го, і не пош­ко­ди­ло ще ніко­ли.

- Ет! що ти хо­чеш, Пав­лин­ко, від твоїх дітей? Во­ни добрі, пос­лушні, ра­ху­ються з грішми, роз­суд­ливі - так і чо­го ж ще від них жа­да­ти? Глянь на дру­гих ро­дичів, що ті ма­ють зі своїми дітьми кло­по­ту! А ми - що?

- Що ме­не другі об­хо­дять, Мілеч­ку?

- Мусять об­хо­ди­ти, ад­же ми жи­ве­мо з людьми! От глянь хоч би і на надлісни­чо­го, а Оря­дин і не йо­го ди­ти­на!

- Наші діти, Мілеч­ку, не па­ра Оря­ди­ну. Врешті, пішов собі з до­му і на тім скінчи­ло­ся!

- Ха-ха-ха! На тім скінчи­ло­ся! Ні, Пав­лин­ко, на тім не скінчи­ло­ся!

- Маєвський не по­си­лав йо­му жод­них гро­шей, - відповіла тітка. - Прав­ду ска­зав­ши, він не обійшов­ся з ним гар­но. Вже як бу­ло, так бу­ло, але не­хай би був йо­му ка­пав по кілька ринських; але він - ні - та й годі! Я не ка­жу, він чес­ний і доб­рий чо­ловік, але ко­ли йде о те, що­би ви­до­бу­ти з нього який гріш, то вже не дай гос­по­ди! Пе­ре­ки­неться вмить у змію! Так чим же тер­пить від хлоп­ця?

- То ти не чу­ла нічо­го?

- Що ж ма­ла я чу­ти? Сам знаєш, то не в моїй на­турі плен­та­ти­ся по ха­тах і вивіду­ва­ти­ся.

- Так я тобі ска­жу, чо­го не чу­ла. Оря­дин розіграв­ся ша­ле­но в кар­ти. Тим про­бу­вав, ма­буть (міркуй лиш), здо­бу­ва­ти гроші на на­уку. Виг­ра­ва­ти бу­ло доб­ре, але чим прог­ра­не відда­ва­ти? От­же, зас­кар­жив Маєвсько­го че­рез яко­гось лих­ва­ря, кот­ро­му за­пи­сав­ся, прав­до­подібно з цілою ду­шею, о своє май­но (він мав від діда якісь льоси [49]), і Маєвський му­сить те­пер да­ва­ти гроші, хоч не зна­ти відки бе­ри!

- І що ж Мілеч­ку?

- Одну по­ло­ви­ну зап­ла­тив ци­ми дня­ми, а за дру­гу вип­ро­сив­ся на який­сь час.

- Дурак, Мілеч­ку.

- Чому ду­рак? На­що йо­му кло­потів? А мо­же, ще й фан­ту­ван­ня? [50] Льоси Оря­ди­на він зу­жив, це прав­да, але їх вартість бу­ла би для йо­го не про­па­ла, т. є. він би був йо­му гроші віддав. Він все ка­зав: як віддасть Зо­ню. А хоч би і не віддав, так бо­же мій! за що го­ду­вав йо­го, ви­хо­ву­вав? Бо­жим ду­хом він же не жив; Маєвський та­кож гірко пра­цює, не си­дить із за­ло­же­ни­ми ру­ка­ми.

- Що я завсігди го­во­ри­ла, Мілеч­ку? Що я завсігди го­во­ри­ла, що ску­пий два ра­зи тра­тить! Як­би був йо­му ча­сом післав який гріш, був би ліпше на тім вий­шов. Те­пер бу­де при­не­во­ле­ний все відда­ти. Доб­ре йо­му так!

Дурних і ску­пих я не жа­лую. Але Оря­дин, Мілеч­ку, Оря­дин, ка­жеш, розіграв­ся?

- Грає, оповіда­ють, так, що страх!

- Хто, ка­жеш, оповідає?

- Молодий М. Він ба­чив­ся чи раз з ним в В.

- Він бре­ше, Мілеч­ку. Я би йо­му не повіри­ла у всім.

- Так вірмо ли­ше в по­ло­ви­ну то­го, що го­во­рить, то все ос­та­неться якась прав­да. М. го­во­рив, що «ко­лишній ре­фор­ма­тор, соціал-де­мок­рат зійшов на пси. Го­ло­ви, ка­же, не но­сить вже те­пер як олень, але як той вовк, що на здо­бич ви­хо­дить». Так ка­зав. Скільки на тім прав­ди, мені бай­ду­же! Сла­ви­ти бо­га, що мої діти не «ре­фор­ма­то­ри»: бу­ли би, мо­же, та­кож з ча­сом по­ка­зи­ли­ся.

- Ха-ха-ха! Я зна­ла, що Оря­дин аван­тюр­ник. Я завсігди ка­за­ла і ка­жу, що яб­лу­ко не відко­титься ніко­ли да­ле­ко від яб­луньки. Він унаслідив ті не­щасні прим­хи, пев­но, від сво­го батька, а тоті - го­нять чо­ловіка не­ус­тан­но від щас­тя до не­щас­тя; зміня­ють час­то настрій душі. Це я зна­ла!

Мене об­ня­ло хо­ло­дом, і я сиділа нед­виж­но. Зовсім нед­виж­но! Очі ди­ви­ли­ся ку­дись в да­ле­чи­ну, ру­ки ле­жа­ли на колінах обез­си­лені, а ус­та не­мов за­сох­ли… На­раз засміявся вуй­ко якось чуд­но.

- Чому ти смієшся, Мілеч­ку? - спи­та­ла тітка. - Що я ка­жу, то прав­да.

- Я не сумніва­юся в тім, Пав­лин­ко. Я лиш собі щось при­га­дав. - І, звер­нув­шись до ме­не, ви­мо­вив з при­тис­ком сло­во: «Пос­ту­по­вець!»

Я здвиг­ну­ла мовч­ки пле­чи­ма. Все бу­ло мені бай­ду­же, і лиш од­но­го на світі хотіла я дізна­ти­ся, а то, як йо­му вза­галі ве­деться. Хотіла більше «світла» в тій справі ма­ти.

- І чо­му ти так ти­хо си­диш, На­та­лоч­ко? А бро­ви, бач, як болісно стяг­ну­ла. Жа­луєш?

- Чого?

- Жалуєш?

- Чого ма­ла би жа­лу­ва­ти?

- Чого? Ну, те­пер на­че й не знаєш? Ад­же торішньої обо­ро­ни, кот­ра, прав­ду ска­зав­ши, відбу­ва­ла­ся без слів, але від то­го чут­тям не мен­ше га­ря­че. Ти не згод­жу­ва­ла­ся ніко­ли з на­шим су­дом про йо­го; але при­га­дай собі, що я віщу­вав пос­ту­пов­цям і соціал-де­мок­ра­там.

- Пригадую собі, вуй­ку!

- Так ви­диш, я мав слушність, ко­ли ос­терігав пе­ред йо­го іде­ями.

- Чи ви не знаєте чо­гось більше про йо­го? - спи­та­ла я, май­же не зва­жа­ючи на йо­го послідні сло­ва.

- Та що там! Я та­ки­ми ре­ча­ми не ду­же цікав­лю­ся. Упав мо­рально, і на тім кінець; бо відда­ти­ся спо­кусі якоїсь страсті і не мог­ти опа­ну­ва­ти­ся суп­ро­ти неї - зна­чить вло­жи­ти на се­бе мо­ральний де­фект. Бо­же, бо­же! роз­бур­ха­на страсть в людській груді - це щось страш­но­го!