Роман Миколайович Коваль - Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль

а за нею кінний полк, потім піхота, артилерія і знову піхота з кулеметами… Німецьке військо лилось безперервним сіро-зеленуватим потоком по дорозі з Києва на схід. «А серед тої маси німецького війська виринали окремі фігури українських вершників з національними пов’язками на рукавах та з довгими шликами на шапках. Символ відношення реальних сил двох держав».

У душі панувало сум’яття. З одного боку, серце раділо, що настав кінець російській сваволі й жорстокості, «не буде тепер звірячого нищення людей… трусів, грабунків. Але, з другого боку, була якась непевність…» Що несуть із собою ці суворі люди у сталевих шоломах, що ходять збитими лавами під звуки сопілки?

Українці поставились до німців цілком прихильно, бо ж вони прийшли як союзники. Та й не тільки українці, а взагалі київські обивателі прихильно зустрічали німців, бо ті принесли з собою визволення від більшовицького пекла…

Микола Ґалаґан приїхав до Києва 24 лютого (а за новим стилем 9 березня). Приміщення Центральної Ради було розгромлене: за три тижні нашестя більшовики встигли понівечити все, що мало хоч і опосередковане відношення до «буржуазної» української влади: всі стільці, столи, шафи, скрині, лавки було поламано.

Почали сходитись члени Центральної Ради: всі в брудних чоботах, шинелях, у папахах або картузах, неголені й нечесані, приголомшені недавніми подіями.

17. Що робити з вашим сином?

Засірів тихий лютневий день 1918 року. Хоч весна ще не почалася, але снігу майже не лишилося — хіба десь під плотами сердилися його холодні рештки.

У Бобринці метушилися більшовики. Вони поспіхом вантажили до потяга реквізовані продукти та інше добро. Поспішали, бо знали, що «на всій Україні повстало проти них Вільне козацтво, та ще й була чутка, що німці йдуть». Допомагав обдирати земляків на користь російського пролетаріату комендант — місцевий хлопець 22 років.

Нараз о 2-й годині дня почулось далеке гуркотіння гармат. Більшовики забігали коло вагонів… Першим рушив бронепотяг, за ним — ешелон із награбованим скарбом. Тікали в Совдепію.

Раптом станцію заполонили повстанці. Командир броньованого потяга, що мав прикривати відхід головних сил, побачивши козацтво з розвіяними на вітру шликами, бою не прийняв, а дав команду негайно відходити. Спішили так, що забули на станції коменданта. Тож потрапив він — а разом із ним і кілька урядовців-канцеляристів — у гарячі руки повстанців.

І був суд. Виконавцями Божої кари виступили старшини та декілька поважних, старшого віку козаків. Спочатку вирішили долю урядовців. Оскільки вони людям кривди не чинили, а «лише провадили канцелярію», їм подарували життя.

Почали ставити запитання до колишнього вже коменданта. Той мовчав, усе нижче опускаючи голову — щоб не бачити очей своїх земляків. Але опустити до землі крейдяне, помертвіле лице високому та стрункому юнакові було нелегко. Все одно йому зазирали в очі, шукаючи відповіді на питання: як він міг?..

Несподівано на козацький суд прийшов батько запроданця і попрохав дозволу бути присутнім. Йому дозволили, а потім ще й звернулись із порадою — як чинити з його сином?

У селянина на очах заблищали сльози. Він увесь тремтів. Усі затихли, слухаючи його тяжке дихання.

Хлібороб кусав губи і мовчав. Мовчали й інші. Нарешті він виштовхнув із себе болючі слова:

— Люде добрі! Я знаю вчинки мого сина. Я не можу дивитися в очі ні людям, ні сусідам, яких пограбували большовики. До того спричинився мій син. Та я боюся взяти на свою душу тяжкий гріх… Не знаю, як ви, але я…

Дядько не договорив. «Якось дивно блиснули в нього очі, (він) захитався і, хапаючись, мов п’яний, пішов додому». Він не відійшов далеко, як у його розбитому серці вибухнула луна пострілів — то взяли на свої душі гріх братовбивства інші люди.

18. Перша смерть

Більшовики тікали з Ніжина в паніці: до міста наспіли чутки, що ось-ось підійдуть війська Центральної Ради. Українська молодь, переважно гімназійна, діти отих буржуїв, проти яких так палко виступала соціалістична Центральна Рада, образ на «український революційний парламент» не тримала. Ба більше, бажала повернення цієї хоча й соціалістичної, та все ж української влади.

Організувавшись і трохи озброївшись, гімназисти здійснили наскок на запільну частину більшовиків, яка й без цього нападу мала «відступальні настрої». Кілька сальв лише пришвидшили їхню втечу.

Новоявлені повстанці опанували залізничний вокзал і склади зі зброєю. Знайшовся й авторитетний ватажок — Матвій Твардовський. Він згуртував сміливіших юнаків, спорудив імпровізований потяг із двох вагонів, на кожному з яких поставив по кулемету. Довідавшись, що до Ніжина з боку Володькової Дівиці наближається якась більшовицька частина, отаман вирішив зустріти її ще на підході до рідного міста.

Верст за п’ять від Володькової Дівиці зупинились. Отаман вислав розвідників. Дійшовши до села, вони вилізли на дзвіницю і подали умовні знаки. Тоді 60 повстанців вийшли з вагонів, розсипались у лаву і рушили до села. Пробиваючись через садки і городи, грузнули в болоті по коліна — був початок березня 1918 року.

У цей час з іншого краю в село в’їжджали фуражири кінного полку, що пробивався з фронту на свою «родіну».

Отаман засідку організував вдало: його озброєні діти вміло поховалися за плотами, хатами, клунями — над вулицею, на яку вже вийшов відділ фуражирів.

Як тільки верхівці порівнялися з лівим крилом лави, застрочили кулемети, загавкали рушниці. Після першої сальви декілька вершників полетіло шкереберть, попадали поранені та вбиті коні. Перелякані фуражири, які потрапили під обстріл, посхоплювались і кинулись навтьоки. Один із них виткнувся з-за клуні прямо на рушницю учня Олекси Батюти. Від несподіванки той злякався, та ще більше перепудився втікач. Він кинув додолу карабін і благав дитину не вбивати його.

Олекса, сам переляканий, дрижачим голосом «велів» сісти під кошару. Не встиг полонений заспокоїтись, як підскочив товариш Батюти і закричав на обох:

— Що?! Милувать?! Кого?!

Клацнув замком