Євген Вікторович Положій - Мері та її аеропорт

рукою, тобто «посидь і помовчи, поки я…», узяв газету і став уважно роздивлятися першу сторінку. За всіма законами жанру в газеті на першій сторінці була вміщена сенсація — схема вбивства на вулиці Першотравневій, до того ж напрочуд точна, зовсім не така, яку вони хотіли подати на прес-конференції. Цю схему знало не більше десятка людей, відтворити її, не маючи результатів експертиз, достеменних свідчень, даних допитів, неможливо… Генерал тяжко зітхнув — він явно не оцінив серйозність витоку інформації. Генерал подумки уявив, якого кожуха вичинить з тієї поганої вівці… Зі схеми і статті випливало, що вбивство скоїла одна людина, а не дві чи три, і якщо це так, то це означає, що просто людина з вулиці, яка вирішила за щось помститися, вбити п’ятьох людей самотужки аж ніяк не могла. Це міг зробити тільки професіонал, до того ж добре підготований. Це генерал і так знав, без газети, але чому це знали газетярі? Він знов придушив свій гнів, якому тепер не було місця в цьому кабінеті — потрібно було терміново приймати рішення і рятувати ситуацію. Завтра, хай хоч небо впаде на землю, у міністерство повинна піти доповідь про закінчення слідства і передання справи до прокуратури.

— Ну, — генерал спідлоба подивився на Романова, — ваші пропозиції? Я слухаю, — і спокійно відкинувся в кріслі.

— Є ще погані новини. — Романов чомусь посміхнувся. — Про гроші. Все зробили, як ви й наказали, але виявили халатність при проведенні операції і…

— І? — генерал аж підвівся.

— …і поняті побачили, як Ходун підкинув «ляльку». У протоколах все відображено. Вони так і написали: бачили, як міліціонер підкинув гроші!

Очі у генерала полізли на лоба. Такого за час його довгої служби в органах ще не бувало. Якби цей капітан був не з Києва, то… він уривчасто, коротко дихаючи, запитав:

— А ці поняті — хто такі, що за люди? Розмовляли з ними? Спробували зам’яти справу? Пропонували щось?

— Розмовляли… Щойно від них. Пенсіонери. Кажуть, що написали, як просили, тобто те, що бачили. Звісно, свідчень не мінятимуть.

— Треба було залякати! — Генерал знав, що гарячкував, але втриматись від гніву, змішаного з гірким розпачем, уже не міг.

— Товаришу генерал-лейтенанте, це й так провал, ви ж газету читали? Не варто, мені здається, бо якщо й про це, не дай боже, дізнаються, то… Та й нічого їм уже боятися, тим понятим, чесно кажучи, окрім Господа Бога і власної совісті!

— Ти совість і Господа не чіпай! Якось без тебе там обійдуться!

— Це ще не все. — Здавалося, Романов отримує велике задоволення від провалу операції. — Ось протокол допиту свідка Григорія Андрійовича Лісного, сусіда підозрюваного Германа С. по поверху…

— Ну, це я вже читав! Далі!

— Не читали, товаришу генерале. З цим свідком я розмовляв півгодини тому.

— Якого біса ви з ним розмовляли, Романов?!

— Він прийшов дати свідчення. Сам. Кгм… Підтверджує алібі Германа С. Він бачив, як до нього у квартиру в той понеділок приблизно о 13-й заходила Тетяна, старша Кальченкова донька.

— Це ота руда хвойда? Подруга Соньки? Іспанська підстилка?

— Саме так, Миколо Івановичу.

Це й справді було все. Версія з найманим убивцею Германом С. і замовником-помічником Журавльовим просто розсипалася на очах. Буквально за півгодини. Проти Германа С. у них тепер немає нічого, крім свідчень Журавльова, зате за нього — майже все, включаючи алібі.

— Дозвольте? — Романов знову сів. — Є пропозиції.

Генерал дивився на слідчого уважно. Від того, що він зараз скаже, на жаль, залежало багато, а часу було обмаль. Вони самі загнали себе в кут.

— Не бачу іншого виходу, ніж Германа С. відпустити, просто відпустити, а все навісити на Журавля. Це, звісно, міняє зміст угоди, яку ми уклали з ним і Сонькою, але що робити?

— Гаразд, вези Соньку з дитиною сюди. Вони на нашій базі, на Узріччі. Тільки швидко. Візьми мою машину.

За три години вони наламали Соньку змінити показання і дати свідчення проти Журавля, її чоловіка. Натомість, в обмін Сонька випросила свободу і безпеку собі і подрузі Тетяні, новий, чистенький закордонний паспорт та можливість виїхати звідси за кордон якнайшвидше по каналах СБУ.

Герман та його свобода

У середу пізно ввечері Герману здалося, що принаймні половину життя він провів у СІЗО. Все навкруги сприймалося як знайоме, навіть до смороду він звик, більше того — сам став його частиною. Поруч сопів Іванович. Ще один новий знайомий, бізнесмен Ігор уже хвалькувато розповідав про те, що таких, як він, надовго не закривають, що це з ним таке вже вдруге, потримають добу-дві, поки гроші друзі зберуть, одним дадуть, іншим, потім з тими ж ментами, прокурорами та податківцями в сауну: горілочка, дівчаточка… Менти й самі кажуть, що такі, як він, — це їхній золотовалютний фонд. І якщо таких, як він, у в’язницю саджати, то за що ж жити і хто ж ментам машини заправлятиме? Ну?! Він у них типу спонсор, ха-ха! А в СІЗО закривають час від часу так, для порядку, щоб місце знав, не розслаблявся, тобто щоб пам’ятав, хто «криша». Взагалі менти зірочки за бандитів отримують, а хліб насущний — від таких, як він, тому…

Більшість часу Герман знову мовчки лежав на нарах і згадував Мері. Він думав, що, може, цей несподіваний арешт — знак, сигнал, примус до дії, і він, нарешті, повинен назавжди звільнитися від цієї залежності, стати вільним у власному коханні? Якщо він вийде на волю, то чи зможе він і далі жити так, як жив? Знов, як раніше, сидіти за монітором комп’ютера і придумувати рекламу (саме цієї миті, до речі, він придумав ідею до МАЙОНЕЗУ ЗОРЯНОГО ДІЄТИЧНОГО)? Спілкуватися з клієнтами, бігати по дівках, повертатися додому, дивитися сни, вітатись («віта»