Євген Вікторович Положій - Мері та її аеропорт

— Ти що ж, синку, зателефонувати не міг, — бабця Євдокія розплакалась. — Синок тебе питається, я ж тут одна, Катерини немає…

— І досі немає? — Син удавав, що не здивований, що все йде за планом. — Вона у відрядженні, певне. Я сьогодні ввечері буду. Скоро виїжджаємо…

— Що ти там забув, у тому Києві? Тут що, кегельбану немає?

— Ну що ти так хвилюєшся, мамо? Гроші ти знаєш, де лежать. Я думав, Катерина приїде… А в нашому кегельбані доріжка на два метри коротша від стандартної, хіба то гра?

— Мозок, Васю, у тебе став коротший останнім часом на два метри, от що я тобі скажу. Їдь додому, на тебе дитина чекає!

— Добре мамо, скоро буду.

Вона уявила собі, як вони повертаються додому, весела нетвереза компанія, з дівчатами, пивом, музикою, як обганяють на великій швидкості машини, подають їм сигнали, регочуть над словами, яких вона не розуміє. І зрозуміло, що не в кегельбані справа, не в короткій доріжці, не в двох метрах, просто син обрав собі такий спосіб життя, і, що найгірше, він йому справді подобався. Вона витерла сльози, вдяглася і пішла на вулицю до онука. Хіба що зміниш тепер? Єдине, на кого вона могла ще хоча б якось вплинути, гралося з сусідським собакою. Такі породи їй не подобались, вони були злі і вбивали людей, це вона достеменно знала, про це розказували по телевізору і писали в газетах. Але цей пес був зовсім підозрілий, занадто доброзичливий і люб’язний, смішно хрюкав і махав куцим обрубком хвоста. Холодно, вітер, дуже неприємна погода, але після такого очікування і такої розв’язки («У кегельбан грав, паскудник! Три доби!») необхідно було пройтись, зайти в магазин, купити щось на вечерю… Приїде годині о десятій, не раніше.

Двоє сусідів, діди приблизно одного з нею віку, стояли біля під’їзду і про щось жваво балакали, розмахуючи руками. Вона нікого особисто ще не знала, але з усіма чемно віталася.

— Ви за онука не бійтесь, Баксик його не вгризне. Григорій Андрійович мене звати, — це, мабуть, був хазяїн пса.

— Володимир Митрофанович, — привітався й другий сусід. — Хай грається. А вас як звати?

Вона схаменулась і подумала, що за власними турботами зовсім перестала звертати увагу на людей. Так не можна.

— Євдокія Миколаївна мене звати.

— Ми тут про вбивство все оте розмірковуємо, чули? Нашого ж сусіда, Германа, заарештували. Він недавно тут живе, як і ви. Сьогодні обшук був, от Митрофанович понятим виступав. Таке витворяли, мерзотники!

Бабця подумки перехрестилась і подумала, що, слава богу, сина не було в місті. Вона зовсім не знала, чим він займається («Бізнесом, мамо!»), та й не хотіла знати, але те, що він був від цієї справи далеко, був у іншому місті, її втішало. Одним можливим негараздом менше — очікувати можна при такому житті чого завгодно.

Насправді Григорію Андрійовичу Лісному було не так уже й весело. Щойно сусідка, з якою вони вже майже двадцять п’ять років прожили двері напроти дверей, Кальчениха, пошепки сказала, що її донька, Тетяна, ще позавчора забігла, кинула дитину, речі, гроші — вони навіть і не бачили її — та кудись поїхала, й досі нічого не чутно. Правда, телефоном потім попередила, що буде все добре, нічого не трапилось, не треба хвилюватися, просто на деякий час їй необхідно з’ їздити до Москви. А як буде нагода, то зателефонує, не хвилюйтесь, усе в порядку, цілую, бай-бай, мій хлопчику, крапка, Таня… Негарні якісь речі відбувалися навколо, старий партизан це відчував спинним мозком. Ну, добре, то їхні справи. Але що йому робити з тим, що він бачив минулого понеділка? Андрійович щось відповідав новій сусідці, слухав розповідь Митрофановича про обшук і підкинуті гроші, про написане в протоколах і думав, що, певне, сьогодні йому трохи доведеться переглянути власні партизанські принципи. Він попрощався, залишивши Митрофановича самотужки розпускати хвоста перед Євдокією Миколаївною (симпатична, одначе, бабця), гукнув Бакса, бо той із хвилину ще крутився навколо хлопчика, і пішов сходами нагору, додому, порадитись із дружиною. Григорій Андрійович думав, як би краще їй розповісти про те, як він, зовсім випадково, минулого понеділка на початку другої години дня підійшов до дверей, потім, раптом почувши гучну музику, зазирнув у вічко і побачив, як донька сусідки, рудоволоса хвойда Тетяна, — ну, ти ж знаєш її добре, ще зовсім недавно була мала, тепер дитина в неї, хлопчик, швидко ростуть чужі діти, так, — подзвонила у двері нашому сусідові — так, це того самого понеділка було, — і той, уявляєш, відчинив, наче чекав на неї, не інакше. А вийшла вона приблизно через годину, це я також випадково примітив… Ні, міліції нічого не сказав. Я знаю, що не наша справа, але ж сусіда-то заарештували, проте Митрофанович каже, що, мабуть, невинний він, бо вони з пані Польською понятими сьогодні виступали. Що «ну»?! Так ті мерзотники міліціонери хотіли гроші підкинути при обшуку, — мовляв, ті самі, що заплатили йому за вбивство… А вони… Ну хто вони, Тасю? Митрофанович із Польською, звісно, — у протоколах так і написали, що гроші підкинуто… Хто дурні? Вони дурні? Сама ти дурна! По-твоєму виходить, невинну людину — у тюрму? Навіть не питаю, що мені робити… Як скажеш, так і буде, нам боятися нічого… То йти? Могла б і не відповідати…

Капітан Романов напружився. Він шкірою відчував, що генерал зараз думає про нього щось негарне, ще один крок — і йому загрожує небезпека, хоча він, реально оцінюючи ситуацію, розумів: його вини в тому, що сталося, немає. Навпаки, лохонулися саме місцеві опери, підлеглі генералу, але в тому-то, він це добре розумів, і полягала небезпека. Генерал ніяк не міг дозволити, щоб хоча б малесенька тінь упала на його відомство. А винний обов’ язково має бути, це — закон їхньої служби. Тому для Романова було важливо правильно почати доповідь. Він почав було щось казати, але генерал махнув