Річард Адамс - Небезпечнi мандри

— Але навіщо будити всіх?

— Щойно тут проїхав чоловік, і ми з Первоцвітом вирішили, що флайра не повинна залежатися під відкритим небом. Якщо ми зразу ж не розберемо її, то з’являться пацюки й граки, а я не любитель воювати з пацюками. Мабуть, це до вподоби хіба таким шукачам пригод, як ви!

— Не розумію.

— Ходи зі мною! Я тільки гукну Нільдрогайн. У нас поки що немає малих, то й вона піде з усіма по флайру.

По тунелю вже снували інші кролі, й чи не з кожним Суниця заводив розмову, неодмінно зауважуючи, що хоче повести їхніх нових друзів на луг. Ліщина подумав, що Суниця починає йому подобатися. Напередодні він був надто стомлений і приголомшений новими враженнями, щоб справедливо того оцінити. А тепер Суниця видався йому добрим і щирим хлопцем. Він так зворушливо відданий красуні Нільдрогайн і, виявляється, ще й як уміє бути бадьорим та веселим. Коли вони вийшли з нори, Суниця перестрибнув канаву й кинувся у високу траву, грайливий, мов білка. Де й подівся той його задуманий, пригнічений вигляд, яким він так вразив Ліщину напередодні. Сам Ліщина затримався в отворі нори, як це він звичайно робив дома, під кущами ведмежини, й уважно оглянув долину.

— Тут цілком безпечно, — сказав Ліщині Первоцвіт, Що надбіг іззаду. — Знаю, ви звикли оглядати місцевість, перш ніж вийти на сильфлай, але у нас можна зразу бігти в поле без страху.

Ліщина не збирався ні міняти своїх звичок, ані вислуховувати Первоцвітові напучування. Він перескочив канаву й сів, знов озираючи долину з узвишшя. Кілька кролів уже бігло вниз по схилу до далекого живоплоту, в якому біліли великі латки глодового цвіту. Ось він запримітив Кучму й Срібного й попрямував до них.

— Сподіваюсь, що твої нові друзі так само упадають коло тебе, як мої коло мене, Ліщино, — заговорив Кучма. — Ми з Срібним уже почуваємося тут як дома. Я вважаю, що це у нас сталася велика переміна на краще. Навіть якщо П’ятий помилився і нічого жахливого не спіткало нашу колишню колонію, я скажу щиро: тут нам ведеться краще, ніж було вдома. Ти йдеш годуватися?

— А де і як тут годуються, ти знаєш? — спитав Ліщина.

— Хіба вони тобі не сказали? Там, десь на лузі, має бути флайра. Більшість їх щодня туди бігає.

— Флайра? А хіба зараз не запізно робити наскок на город? — спитав Ліщина, глянувши на дах ферми, що виднів далеченько за деревами.

— Та ні, — втрутився один із місцевих кролів, що почув їхню розмову, — флайра лежить на лузі, біля того місця, де починається струмок. Іноді ми з’їдаємо її на місці, іноді переносимо в нори. А сьогодні треба неодмінно поповнити наші запаси. Вчора дощ ішов так довго, що ми поїли всю флайру, яка була під землею.

Струмок протікав через живопліт, і через цю саму дірку переходили струмок корови. Кроляча стежка вела через іншу дірку в живоплоті. На пасовиську Ліщина побачив, що скрізь тут розкидані якісь червонясті й жовтогарячі шматки. Деякі шматки були з перистими, блідо-зеленими листочками. Від них поширювався різкий приємний запах, от ніби їх щойно посікли. У Ліщини аж слина покотилася. Мимо проскакав Первоцвіт, обдарувавши Ліщину своєю неприродною посмішкою. Але цього разу Ліщина не звернув на нього уваги. Його невтримно тягло до розкиданих по лузі шматків. Він підбіг, понюхав, покуштував один із них. Це була морква.

У своєму житті Ліщина їв різні овочі, але тільки раз поласував морквою, коли недалеко від їхньої колонії кінь-ваговоз порвав шаньку з морквою, надягнуту йому на морду. Тут, на лузі, лежала стара морква, потрублена мишами й загиджена мухами, але кролям вона просто чудесно пахла; це для них був бенкет, від якого забувається все на світі.

«Хай сюди поткнеться хоч уся Тисяча Елілів, — думав Ліщина, — я дам їм бій! Та й тікати я не зміг би, так наївся. Що за гарна місцина! Що за колонія! Не дивно, що ці кролі завбільшки мов зайці й пахнуть, як принци!»

— Гей, Чашечко, — гукнув він, — наїдайся по саму зав’язку! Більше тобі не доведеться їсти дрижаки, малий!

— За тиждень такого життя він зовсім одучиться дрижати, — прошамотів Козелець із повним ротом. — Я так добре почуваюся! Оце так сніданок! Тепер я куди завгодно піду за тобою, Ліщино. А тієї ночі на вересовищі мене мов підмінили. Дуже погано, коли не можеш заховатися під землею. Сподіваюсь, ти пробачиш мені, Ліщино?

— Все це давно забуто, — сказав Ліщина. — Краще спитаймо Первоцвіта, як носити це добро до колонії.

Первоцвіт сидів біля струмка. Він% допіру наївся і вмивався, тручи писок передніми лапами.

— А що, тут щодня бувають овочі? — спитав Ліщина. — А де… — почав був і зразу ж зупинився. «Я вже звикаю до тутешніх звичаїв», — подумав він.

— Не завжди овочі, — відповів Первоцвіт. — Ти, мабуть, помітив, що морква торішня. Певне, з ферми вивезли покидьки. Сюди звозять усяку всячину: овочі, зелень, гнилі яблука. Влітку, коли стоїть гарна година, їжа буває не щодня. А взимку, в морози, тут завжди є чим підживитись.

— Значить, у вас немає клопотів з їжею. Та тут мало б бути повно кролів! Напевне…

— Якщо ти наївся, — перепинив його Первоцвіт, — то можеш спробувати носити флайру. Це зовсім легко! Просто впийся зубами в морквину, тягни її до колонії і складай у залі. Я беру по дві зразу, але для цього треба напрактикуватись. Добре мати запас!

Не зразу навчився Ліщина по-собачому нести морквину через весь луг до колонії. Доводилось часто класти ношу на траву й перепочивати. Первоцвіт його підбадьорював, а сам Ліщина був сповнений рішучості показати, на що здатен винахідливий ватажок прибульців. Вони з Первоцвітом зупинилися біля входу в тунель поспостерігати, як переучуються його товариші. Всі вони щосили старались, хоча для Чашечки ця робота виявилась зовсім нелегкою.

— Веселіше, Чашечко! — підбадьорив малого Ліщина. — Подумай, як приємно буде їсти все