Річард Адамс - Небезпечнi мандри

— А я навіть не знаю, де П’ятий, — відповів Чашечка. — Його тут немає!

Ліщина згадав, що й сам давно не бачив П’ятого. Він почав непокоїтись і, вертаючись разом із Первоцвітом на луг, спробував розповісти йому про особливу вдачу П’ятого.

— Коли б чого не скоїлося з ним! — сказав він. — Оце віднесем, а тоді я, мабуть, піду пошукаю його. Ти не знаєш, де він міг подітись?

Але не діждався від Первоцвіта відповіді. За хвилину той заговорив зовсім про інше:

— Глянь, галки знов добираються до моркви! Уже кілька днів вони тут товчуться. Треба поставити когось, щоб відганяв їх, поки ми переносимо всю моркву. Але хіба кріль упорається з ними?

— Не розумію, яке це має відношення до П’ятого? — різко урвав його Ліщина.

— Побіжу сам прожену їх! — сказав Первоцвіт і помчав геть.

Однак Ліщина побачив, що він і не зачепив галок, а вхопив ще одну морквину й поніс до колонії. Роздосадуваний Ліщина прихопив Жостіра й Кульбабу, і вони втрьох повернулися до нір. Тут несподівано Ліщина помітив П’ятого. Той сидів на узліссі, майже весь захований низько навислим гіллям тиса. Поклавши на землю свою морквину, Ліщина вискочив на узвишшя й сів поруч П’ятого на голу землю під тисом. П’ятий мовчав і тільки все дивився на луг.

— Невже ти не хочеш навчитися носити моркву, П’ятий? — спитав нарешті Ліщина. — Це не трудно, треба тільки взятися.

— Я не візьмуся за це, — тихо відказав П’ятий. — Ви… ви схожі зараз на собак, що носять людям палички!

— П’ятий! Ти що, хочеш мене розізлити? Ні, я не розізлюсь на тебе лише за те, що ти мене по-всякому обзиваєш. Але ж інші мусять виконувати за тебе твою роботу!

— Це я мав би сердитися на вас, але, на біду, не вмію, — заперечив П’ятий. — Що їм мої слова? Чи не всі думають, що я з глузду з’їхав! Але ти, Ліщино, добре знаєш, що я не з’їхав з глузду, і ти не хочеш мене слухати. Це ти, лише ти у всьому винен!

— Отже, тобі все ще не подобається нова колонія? Ну, я думаю, що тут ти помиляєшся. Всі коли-небудь помиляються. Чи ти не можеш помилитися, як будь-хто інший? Козелець ошукався на вересовищі, а ти ошукуєшся тепер.

— Що це за кролі, що снують туди-сюди й носяться з морквою, наче білки з горіхами? Куди це годиться?

— Ну а я сказав би, що вони перейняли добру звичку від білок і тому стали ще кращими кролями.

— І тобі здається, що фермер скидає тут овочі тільки тому, що має добре серце? А що в нього на думці, ти знаєш?

— Просто він вивозить сюди покидьки. Кролі завжди харчувалися на людських смітниках, і нівроку їм. Чи ми не ласували зів’ялою салатою та старою ріпою? І ця морква не отруєна, П’ятий, повір моєму слову. І коли б фермер хотів пополювати кролів, то й цього ранку міг би пополювати на славу. Але ж він не прийшов з рушницею.

П’ятий припав до голої землі й ніби ще поменшав.

— Даремно я сперечаюся з тобою, — пригнічено мовив він. — Ліщино, дорогий друже, я просто відчуваю, як щось лихе ніби обкручується навколо цього місця! Я ще не розумію, що воно таке, тому й не дивно, що не можу нічого пояснити. Знаєш, як буває, коли хочеш гризнути яблуневої кори, а вона обплутана залізною сіткою. Хоч би що воно було, я близько до нього, от тільки не можу розкусити. Може, як посиджу ще трохи на самоті, то й додумаюсь, у чому річ.

— П’ятий, а чом би тобі не зробити по-моєму? Попоїж цих овочів, а тоді залізь у нору та відіспися. Тобі зразу ж полегшає!

— Кажу тобі, я не хочу мати нічого спільного з цим місцем, — сказав П’ятий. — Я швидше вернусь на вересовище, аніж полізу в цю нору. Тут весь дах із кісток!

— Та ні — тут стелю тримає коріння дерев. Зрештою, ти ж спав під землею всю ніч.

— Я там не спав.

— Що? А де ж ти спав?

— Тут. Під тисом — добрий прихисток, сухо.

Тепер Ліщина не на жарт занепокоївся. Якщо П’ятий так нажаханий, що пробув цілу ніч під дощем надворі, незважаючи на холод і небезпеку, то його нелегко буде переконати в протилежному.

Після тривалого мовчання Ліщина сказав:

— Який сором! Краще приєднуйся ти до нас. Але я облишу тебе на час, а потім перевідаю знов — може, повеселієш. Тільки гляди, не гризи тиса!

Не діставши від П’ятого ніякої відповіді, Ліщина знову подався на луг. День був чудовий — хіба можна було такого дня повірити в якісь лихі передчуття? Пополудні майже всі кролі поховалися від спекоти й духоти під землю. Але П’ятий все так само сидів самотою під тисом.

Увечері Ліщина відшукав Кучму, й разом вони пішли на розвідку в гай. Спочатку рухалися дуже обережно, але невдовзі посміливішали. Схоже було, що до гаю не заглядали тварини, більші за польових мишей.

— Тут немає ні запахів, ні будь-чиїх слідів! — зауважив Кучма. — Первоцвіт таки не збрехав! Тут і справді не водяться елілі. Не те, що в лісі над річкою! Признаюсь тобі, Ліщино: я смертельно боявся тієї ночі, тільки не хотів того показувати.

— І я боявся не менше, — признався Ліщина. — А в цьому місці… Я згоден з тобою — тут чисто…

— А це що за дивина? — перепинив його Кучма, ставши серед ведмежини, куди виходила кроляча нора. Землю тут покривав товстий шар перетлілого листя. Але там, де стояв Кучма, ніби недавно вихор вихрів. Чи який вибух підкинув угору,