Річард Адамс - Небезпечнi мандри

порозвішував на гіллі гниле листя. А посередині земля була оголена, вся порита й подряпана, і в ній видніла глибока, вузька виямка — не більша за одну з тих морквин, що їх обидва тягали вранці. Два кролі ретельно обнюхали, обдивилися пориту землю, але нічого не втямили.

— Дивно, що немає ніяких чужих запахів! — зауважив Кучма.

— Так, пахне тільки кролями, але ж цей запах тут повсюди. І ще пахне людиною, але це теж тут повсюди. Може, людина взагалі не причетна до цього. Просто видно, що якийсь чоловік ішов лісом і кинув тут білу паличку. Не він же перерив тут землю!

— А може, це зробив хтось із тутешніх божевільних кролів? Може, вони танцюють ночами проти місяця абощо? — припустив Кучма.

— Не здивуюсь, якщо це виявиться так, — сказав Ліщина. — Це було б на них схоже. Спитаймо Первоцвіта!

— Вперше чую від тебе таку дурницю! Згадай: на багато твоїх запитань він дав тобі відповідь?

— Та не на багато.

— Спитай його, де він танцює проти місяця! Скажи: «Первоцвіте, де…»

— І ти це завважив? Ні він, ні Суниця не відповідають ні на які «де?» чи «куди?» Чи вони нас бояться? Чашечка добре спостеріг, що з них нікудишні бійці. Щось вони від нас приховують… Але нам краще миритися з цим. Не будемо їм дошкуляти, а з часом усе з’ясується, — сказав Ліщина.

— Видно, знов задощить на цілу ніч, — мовив Кучма. — Ходімо в нору! Може, ми якось та змусимо їх розбалакатись?

— Ні, краще просто чекати… Так, ходімо в нору! І заберімо П’ятого. Він мене непокоїть. Знаєш, він цілу ніч просидів на дощі!

П’ятий так само сидів під тисом. Відбулася досить бурхлива сцена, під час якої Кучма не стримався і показав деяку грубість. Кінець кінцем Ліщина з Кучмою, коли умовляння не допомогли, просто заштовхали П’ятого у велику нору.

Там уже було чимало кролів, а коли пішов дощ, зібралася вся колонія — і господарі, й гості. Всі весело базікали, а по вечері ніхто й не подумав розходитись. Приємно було в залі, надиханій, зігрітій теплом стількох тіл. Ліщина помітив, що його товариші вже подружили з місцевими кролями. Помітно було також, що місцеві обходилися з ним самим вельми шанобливо, маючи його, певне, за ватажка прибульців. Він шукав і не міг знайти Суницю, але тут до нього підійшов Первоцвіт.

— Наші кролі просять, щоб хтось розповів казку, — сказав він. — Може, для початку виступить ваш оповідач?

Ліщина порадився з друзями, і за хвилину Ожина оголосив:

— Ми попросили Ліщину розповісти, яких пригод ми зазнали, поки добулись до цієї долини.

Відповіддю було збентежене мовчання. Чути було тільки, як господарі топчуться та перешіптуються. Спантеличений Ожина обернувся до Ліщини й Кучми.

— В чім річ? — спитав він пошепки. — Сподіваюсь, у цьому нема нічого непристойного?

— Зачекай, — пошепки відповів йому Ліщина. — Хай вони самі скажуть, що їм не сподобалось. Вони тут мають свої звичаї.

Але мовчання тривало. Видно було, що чужі кролі чомусь не бажають пояснювати, в чому полягає помилка гостей.

Нарешті Ожина сказав:

— Трохи подумавши, Ліщина згадав, що у нас є чудовий оповідач — Кульбаба. Він вам розкаже казку про Ель-аграйру. Це, мабуть, підійде, — шепнув він Ліщині.

— А яку розповісти? — спитав Кульбаба.

Ліщина згадав про камінці в колодязній ямі.

— Розкажи про королівську салату, — порадив він. — Вони, здається, люблять цю казку.

Кульбаба взявся оповідати з тією самою готовністю, яку показав ще в лісі над річкою.

— Я розповім вам казку про королівську салату! — оголосив він.

— Ми залюбки її послухаємо, — відгукнувся Первоцвіт.

І Кульбаба почав.

15. КОРОЛІВСЬКА САЛАТА

— Розповідають, що настав якось такий час, коди щастя відвернулося від Ель-аграйри з його народом. Вороги потіснили їх з рідного краю, загнали в болота Кельфазіну. Я там не бував, але подейкують, буцімто в ті часи це було найгірше місце на світі. Там доводилося їсти саму болотяну траву, гіркий ситняг і кислий щавель, а як вириють, було, нору, її зараз же заллє вода. Вороги не хотіли випускати Ель-аграйру з того гнилого краю, і щодня принц Райдуга прогулювався по болотах, щоб переконатися, що Ель-аграйра ніде не подівся. Тоді Фрітх десь відпочивав і настановив замість себе принца Райдугу володарем небес, пагорбів і всього світу.

Одного разу Ель-аграйра звернувся до принца Райдуги: «Принце, мій народ страждає від голоду й холоду, через мокречу ми не маємо нір. Їжа тут така погана, що всі мої підданці захворіють, коли настане негода. Ми не хочемо тут жити! Відпусти нас звідсіля!»

«Ель-аграйро, — відповів принц, — всі знають тебе як злодія та ошуканця. Тебе покарано за твої витівки, й ти не виберешся звідси, поки не виправишся, не доведеш усім, що ти чесний кріль».

«Значить, ми залишимося тут навіки! — вигукнув Ель-аграйра. — Я помру з сорому, якщо мені доведеться звеліти моїм підданцям, щоб вони перестали жити своїм розумом та хитрістю! Ти випустиш нас, якщо я перепливу через озеро, що кишить щуками?»

«Ні, — відповів принц Райдуга, — я вже чув про твій фокус із щукою, Ель-аграйро, і знаю, як ти це проробляєш!»

«А якщо я вкраду салату з городу короля Дарзіна?» — спитав Ель-аграйра.

А слід сказати, що король Дарзін на той час правив найбільшим і найбагатшим містом, у якому будь-коли жили тварини. Воїни його були люті-прелюті, а город, обкопаний глибоким ровом, стерегла день і ніч тисяча вартових. Тож коли Ель-аграйра похвалився, що покраде салату короля Дарзіна, принц весело засміявся і мовив: «Спробуй, Ель-аграйро, і, якщо