Річард Адамс - Небезпечнi мандри

Вона розмовляла з трьома іншими гарними кролицями, і всі вони начебто щось жували. Пахло зеленню. Певне, тут, під землею, ці кролі мали якусь їжу, щось ніби салату Треари. Нільдрогайн спитала Ліщину, чи бачив він образ Ель-аграйри.

— Так, бачив, — відповів він. — Але мені не сподобалися ці дивні камінці. Мені більше до вподоби милуватися тобою і твоїми подругами, ніж якимись камінцями в стіні!

В цю мить до них підбіг Первоцвіт, і Суниця тихо заговорив до нього. Ліщина вловив його слова: «він ніколи не бачив Образу…» і відповідь Первоцвіта: «Ну, та це нам байдуже…»

Враз Ліщина чомусь відчув себе змореним. Він помітив Ожину за широкою спиною Первоцвіта й попрямував до товариша.

— Ходімо нагору, на траву, — тихо мовив він. — І хай ідуть усі, хто хоче з нами!

Цієї миті Первоцвіт обернувся до них і сказав:

— Мабуть, ви вже хочете їсти. Я покажу вам наші харчі.

— Ми підемо на сильфлай — попасемося надворі, — відповів Ліщина.

— Але ж дощ досі ллє, мов із відра! — заперечив Первоцвіт таким тоном, ніби про ходіння нагору не могло бути й мови. — Ми вас погодуємо тут.

— Мені дуже не хотілося б сперечатися, — твердо мовив Ліщина, — але ми повинні попастися. Ми не боїмося дощу.

Первоцвіт ніби аж жахнувся. А тоді несподівано засміявся.

Сміх незнайомий тваринам, тож на Ліщину й Ожину Первоцвітів сміх справив приголомшливе враження. Спершу Ліщина подумав, що Первоцвіт чи не захворів. А Ожина вирішив, що той хоче на них напасти, й позадкував геть. Первоцвіт так більш нічого й не сказав, тільки все моторошно хихотів. Ліщина й Ожина крутнулись і дременули нагору, неначе від тхора. На півдорозі натрапили на Чашечку. Вони легко обминули малого в широкому тунелі, а він обернувся й собі подався за старшими.

Сівши в траві, усі троє почали її скубти, не звертаючи уваги на дощ, який дзюрком стікав з їхніх кожушків.

— Слухай, Ліщино, — заговорив Ожина, — невже тобі й справді закортіло на сильфлай? Це ж просто жах, а не дощ! Я саме збирався щось там з’їсти й лягти спати. Що це ти надумав?

— Сам не знаю! Раптом мені страшенно захотілося вийти надвір і побути з вами разом. Здається, я розумію, що непокоїть П’ятого, хоч він, сподіваюсь, переборе свої настрої. У цих кролях і справді є щось дивне. Ти знаєш, вони запихають камінці в стіни? — сказав Ліщина.

— Що-що?

Ліщина розповів йому про Образ у ямі. Ожина так само нічого не розумів.

— Але і я тобі щось розповім, — сказав він. — Кучма таки не помилився! Ці кролі й справді співають, мов птахи. Я побував у лігві кроля Буквиці. Його самиця привела маленьких, і, знаєш, вона над ними попискує, мов вільшанка! Щоб швидше заснули, каже. Мені аж моторошно стало.

— А ти що про них думаєш, Глао-роо? — спитав Ліщина Чашечку.

— Вони дуже милі й добрі, — відповів той. — Але мене вражає, що вони всі такі жахливо сумні. І чого б то, адже вони такі великі та дужі, мають чудову колонію? Якісь вони, мов дерева в листопаді. Мабуть, я просто дурний, Ліщино! Якщо ти привів нас сюди, значить, це гарне, безпечне місце.

— Ні, ти зовсім не дурний! І кажеш правду. Щось вони всі та мають на думці!

— Зрештою, ми ж не знаємо, що тут скоїлося, чому їх зосталося так мало, — сказав Ожина. — Може, їх спіткала якась біда й тому вони такі невеселі?

— Ми цього не знаємо, а вони нам не розповідають. Та якщо ми зостанемося тут, нам доведеться все вивідати, щоб жити з ними в згоді. Нам не випадає битися з ними — вони такі велетні! I не можна допустити, щоб вони напали на нас.

— Мені здається, вони не вміють битися, Ліщино, — мовив Чашечка. — Хоч вони такі здоровила, та не схожі на справжніх бійців. Не те що наші Кучма чи Срібний.

— Он який ти в нас спостережливий, Глао-роо! — сказав Ліщина. — А ти не спостеріг, що дощ припустив ще дужче? Я вже досить напхався травою. Ходімо спати! Тільки тримаймося разом.

Вони спустилися вниз іншою норою і скоро знайшли порожнє сухе лігво, де поскручувалися клубочком, щільно, щоб було тепліше, притулившись один до одного, й поснули.

Прокинувшись, Ліщина відразу збагнув, що настав ранок. Запахи підказали йому, що вже зійшло сонце. Найсильніше пахло яблуневим цвітом. Слабкіші були запахи жовтецю і коней. До цих запахів домішувався ще один — неприємний, зовсім протиприродний, небезпечний запах… Дим! Нагорі щось горіло. Потім Ліщина згадав, як учора Кучма, вернувшись з розвідки, розповів про біленькі палички в траві. Так, це тхнуло тими паличками, їхнім димом! Нагорі щойно пройшов чоловік! Саме цей запах і розбудив Ліщину.

Ліщина лежав у теплій, темній норі, і його охопило блаженне почуття безпеки. Він почув нюхом чоловіка, а той його не почув! Той міг чути тільки бридкий запах свого диму.

Чашечка заворушився уві сні, бурмочучи: «Сайн лай нарн, марлі?» — «А жовтозілля смачне, мамо?», і Ліщина, зворушений тим, що Чашечка снить про дитинство, повернувся на другий бік, щоб малому було зручніше.

І цієї ж хвилини почув, що якийсь кріль спускається сусідньою норою. Ось він затупав, якось дивно загукав — неначе співав птах. Коли кріль спустився ближче, Ліщина зрозумів, що той вигукує.

— Флайра! Флайра! — Свіжі овочі! — гукав голос Суниці.

Вискочивши з нори в тунель, Ліщина зразу ж наштовхнувся на нього. Суниця все тупав лапою по твердій долівці.

— Моя мати було казала: «Не тупай у норі, як коняка, бо стеля обвалиться!» — зауважив Ліщина. — Хіба можна тупати під землею?

— Можна — щоб усіх побудити, — відповів Суниця. — Дощ перестав, розгодинилось!