Арабська культура - Аладдін і чарівна лампа

— Зараз я вийду з твоїх покоїв, а ти накажи одній із невільниць постійно бути біля дверей потаємного входу, щоб вона могла впустити мене на першу мою вимогу. Ми перехитруємо клятого чаклуна.

Тоді Аладдін вийшов із палацу і пішов степом. Дорогою йому зустрівся один бідний фелах, і хлопець запропонував йому вигідний обмін:

— О дядечку, візьми мій одяг, а мені дай свій.

Подорожній легко погодився, і вони помінялися вбранням. Потім Аладдін пішов у місто, купив на базарі дурману і повернувся до палацу. Невільниця, яка чекала біля потаємного входу, відразу ж відчинила йому і провела до покоїв його дружини. Аладдін сказав:

— О кохана, я хочу, щоб ти вдалася до хитрощів. Заради нашого порятунку ти маєш виявити прихильність до цього старого. Коли він прийде до тебе сьогодні, зустрінь його весела. Скажи йому: «Я запрошую тебе на вечерю. Доки маю сумувати?» А за вечерею погодься із ним випити, піднось йому келих за келихом, а потім непомітно підсип у якийсь із них цього дурман-зілля.

Коли ж він упаде без тями, поклич мене.

— О чоловіче, як мудро ти все придумав! — вигукнула Бадр аль-Будур. — Мені подобається твій задум!

Обговоривши деталі, Аладдін поїв, а наївшись, вийшов із покоїв дружини. Тим часом вона покликала невільницю, щоб та допомогла їй святково убратися. Царівна підфарбувалася, облилася пахучими настоями і приготувалася зустрічати магрібця. Коли той увійшов до її покоїв і побачив, що вона звабливо зодягнена, серце його звеселилося. Він був просто щасливий, що вона зустріла його із посмішкою на обличчі. Вдоволено він слухав те, що говорила йому дівчина, взявши його за руку і посадивши поруч із собою:

— О любий! Якщо бажаєш, приходь нині увечері до мене, повечеряємо разом. Досить мені сумувати! Я вже й не сподіваюся коли-небудь побачити Аладдіна і батька, тож хочу, щоб ти мені їх замінив. Адже нікого, крім тебе, у мене нема. Я із нетерпінням чекатиму тебе сьогодні. Але хочу попросити: принеси трохи вина, хорошого, витриманого, яке роблять тільки тут, на твоїй землі.

Почувши ці слова, магрібець повірив, що царівна говорила із ним щиро, і радісно вигукнув:

— Слухаю і виконую, моя кохана! Я піду й куплю усе найкраще, що потрібно до вечері!

А Бадр аль-Будур, аби ще більше приспати його пильність, турботливо запропонувала:

— Навіщо ж ти сам це робитимеш? Ти можеш послати когось із рабів!

Але магрібець заперечив:

— Присягаюся твоїми ясними очима, для нашої вечері я купуватиму вино сам!

Тоді він пішов і вибрав чудове вино, дуже міцне, й повернувся до царівни. Невільниці поставили перед ними столик із вечерею. Вони пили і їли, невільниці наповнювали їхні келихи вином, аж поки не стало зрозуміло, що магрібець уже добряче напідпитку. Тоді Бадр аль-Будур звернулася до нього:

— О любий, у країні моїх батьків є такий звичай: останній келих вина своєму коханому наливає дівчина. Дозволь вшанувати тебе за моїм звичаєм.

І вона непомітно вкинула до келиха дурман-зілля, налила вина, а потім подала келих магрібцю. Той радо прийняв напій із рук царівни і на знак пошани випив усе до дна, до останньої краплини. А через деякий час він, безтямний, упав долілиць, наче мертвий. Одна з невільниць побігла повідомити про це Аладдінові. Юнак, побачивши, що магрібець лежить і не ворушиться, дістав свого меча і відрубав ненависному чаклуну голову, а потім звернувся до своєї дружини та її невільниць із проханням:

— Вийдіть усі з покоїв, залиште мене самого.

І Бадр аль-Будур разом із невільницями вийшли. Тоді Аладдін витяг чарівну лампу з-за пазухи магрібця і потер її. Перед ним одразу ж з’явився джин і прогримів могутнім голосом:

— Господарю, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно — я і всі раби цієї лампи виконаємо будь-яке бажання того, хто володіє нею.

— Я хочу, щоб ти переніс нас усіх і цей палац туди, де він стояв раніше, — мовив Аладдін.

— Виконую, о володарю! — відповів джин.

Тоді Аладдін вийшов, обійняв і поцілував свою дружину, а тим часом джин повернув палац на місце. Вони сіли за столик, їли, пили й веселилися, доки не прийшла пора спочивати. Тож, щасливі й ситі, вони піднялися до своїх покоїв і міцно поснули. Засинаючи, Бадр аль-Будур подумки вже вітала свого батька, султана, і дуже раділа, що скоро побачить його.

Так Аладдін переміг магрібця-лиходія і до вказаної днини повернув палац і Бадр аль-Будур на рідну землю.

А султан увесь цей час провів у смутку та печалі за своєю єдиною донькою. Щоранку він виглядав у вікно і, мріючи побачити палац на місці, шепотів: «Може, якраз… Може, трапиться диво?..»

І от одного чарівного ранку він прокинувся і вже звично подивився у вікно. Побачивши палац, султан подумав, що він йому ввижається, тож старанно протер очі. А коли впевнився, що палац Аладдіна таки стоїть на своєму місці, то негайно покликав рабів і наказав: — Приведіть мого коня!

Він сів на коня і поскакав до палацу Аладдіна, а той уже вийшов йому назустріч, привітав султана і провів його до доньки. Усміхнена Бадр аль-Будур радо зустріла свого батька. Султан від щастя аж заплакав, обіймаючи доньку, і царівна також плакала сльозами радості. Потім вони присіли, і царівна розповіла батькові про все, що з нею трапилося. А на завершення сказала:

— Присягаюся життям, о батьку, душа моя повернулася до мене лише вчора, коли я побачила свого коханого чоловіка Аладдіна. А доти через клятого чаклуна ох і натерпілася я лиха!

І вона розказала, як виміняла у магрібця стару лампу на нову й додала:

— Я ж і гадки не мала, що вона чарівна! Наступного дня, коли він забрав стару лампу, наш палац разом зі мною та моїми невільницями опинився у Магрібі, країні чаклуна. Але, на