Збігнєв Херберт - Лабіринт біля моря

«Гей ви лихі бідолахи! Навіщо сидіти? Тікайте, / Ген-де край світу! Домівки та міста вершину покиньте. / Все в небезпеці жахливій у тебе, і тім’я і тіло, / Руки і ноги зазнають біди, всі суглоби і тулуб, / Все вони знищать, ніщо не залишиться цілим. / Полум’я й лютий Арей сірійський на колісниці. / Інших багато твердинь крім твоєї без жалю він згубить. / Храми безсмертних богів віддасть він вогню на поталу, / Нині ці боги стоять, гірким обливаючись потом, / Трусяться, пройняті страхом, а з гребня даху над ними / Кров торнотмаста струмує, нещасть неминучая провість. / Геть із храму тікайте, до лиха готуючи душу» [Геродот, Історії в дев’яти книгах, Книга VII, Полімнія, 140; переклад О. Білецького].

Крім останнього речення, в якому бринить нота світського трагізму (як би ми сказали сьогодні), видиво тотального знищення могло вразити навіть найвідважніших. Тоді, за порадою Фемістокла, піфію попросили про друге пророцтво, яке звучало загадково: дерев’яний мур врятує Афіни. Був збудований флот, і його перемога під Саламіном і справді врятувала Грецію.

У Дельфах стикалися різні інтереси й політичні сили, але перебільшенням виглядає думка, наче духовна столиця Еллади була традиційно конформістською і в критичні моменти промовляла по-перськи, по-спартанськи чи врешті по-македонськи, завжди стаючи на бік того, хто був чи здавався сильнішим. Пророцтвами, безумовно, зловживали, проте сьогодні важко встановити, що було фактом, а що фантазією інтерпретаторів чи осіб, котрі намагалися знайти виправдання, покликаючись на голос бога. Так, скажімо, Аргос і критські міста, що відмовилися від участі в обороні Греції, прикривалися піфією, яка буцім відраджувала боротися з персами, але банальне знання людської натури дозволяє припустити, що вирішальним мотивом був радше посполитий страх, аніж сліпа віра простаків.

Релігійна й моральна роль духовного центру Еллади завдавала багато копотів інтерпретаторам. Загалом можна сказати, що в цій царині столиця грецької релігії виказувала чимало здорового глузду, підтримуючи між іншим чужі культи і вдаючись до розумного принципу толерантності. Втім, траплялися винятки з цього правила. Після здобуття Трої локрієць Аяс збезчестив жрицю Афіни Касандру і вибаченням за цей учинок мало стати посилання троянцям упродовж 1000 років двох локрійських дівчат, котрі, оточені загальною ненавистю, вели жалюгідне існування, замкнуті в храмі Афіни, не покидаючи цього місця і не розмовляючи ні з ким до кінця своїх днів. У IV столітті до Р.Х. локрійці вирішили відмовитися від цієї варварської процедури. Проте Дельфи рекомендували продовжувати жертвоприношення, яке булі різновидом колективної відповідальності, розтягнутої на покоління.

Більш ніж правдоподібно, що гуманізація грецької релігії відбулася значною мірою завдяки трагічній поезії, а не завдяки жерцям. Саме Есхіл і Софокл із силою, гідністю та відвагою боролися проти звичаю родової помсти, яка зловісно тяжіла над грецьким життям. Їхнє чуття суті релігії було значно глибшим, аніж в офіційних представників культу.

Дельфи нагадують великі кам’яні сходи, видовбані в скелі. Свята дорога в’ється гострими закрутами серед небувалої юрми збудованих на пожертви каплиць, портиків, скарбниць і храмів. Над цим нагромадженням будівель домінує дорійський храм Аполлона. Далі, на найвищому пагорбі — стадіон і театр.

Подібно до готичних кафедральних соборів, Дельфи були колективним твором. Коли в VI столітті до Р.Х. храм Аполлона згорів, була організована міжнародна складчина. Дельфійські жерці мандрували з міста до міста, збираючи дарунки. Не оминули вони і Єгипту. Фараон Амасіс дав на цю мету тисячу талантів. А коли й цей храм знищив землетрус, пожертий на нову споруду почали надходити з усієї Греції, також і від найубогіших, котрі давали свого пресловутого обола.

Через віддаленість і карколомне розташування кошти будови, зокрема транспортування, були надзвичайно високими, і лише прив’язаністю до святині можна пояснити той факт, що греки не шукали зручнішого місця. Ціна блоку каменю в копальні становила 60 драхм, а на місці будови — у вісім разів більше. Архітектор заробляв у ті часи дві драхми на день.

Трохи нижче від храму Аполлона розташовувалися ех vota і скарбниці — невеликі сакральні споруди, а водночас склади для найцінніших пожертв віруючих, які про всяк випадок безпечніше було не залишати на відкритому просторі. В мініатюрному масштабі тут можна простежити розвиток грецької архітектури від найстаршої (ймовірно кінця VII століття до Р.Х.) коринфської скарбниці — простої, видовженої зали, без переділок і архітектурних оздоб, аж до скарбниці Кирени — яка є кам’яною лекцією головних математичних проблем IV століття до Р.Х. Еллінська геометрія складає шану богові міри й гармонії.

Ex vota, натомість, є свідченням кривавого суперництва грецьких міст. Їх збудовано не так на славу богам, але щоб увічнити власну воєнну славу та нагадати суперникам про їхні поразки. Мешканці Аргосу присвячують свою ex vota вшануванню перемоги над Спартою під Ойное. Коли спартанці подолали афінян під Егоспотами, то збудували ex vota, повну статуй спартанських генералів і адміралів, і то одразу неподалік від ex vota Афін. Якщо додамо, що матеріал, ужитий на спорудження цих невеличких храмів пихи, походив із пограбувань, вчинених у переможених містах, матимемо повну міру приниження переможених.

Антагонізми й промовисті приклади конфлікту міст не повинні заступати того факту, що попри все Греція, і то в основному завдяки Дельфам, складала духовне ціле. Греки приходили з найдальших колоній на святі схили, щоб спізнати ласки єднання під світлою владою того, хто, як каже Піндар, дав нам лютню й натхнення, хто вливає в серця любов до миру й ненависть до громадянської війни.

Скелі, які оточують Дельфи, вкриті рідкою зеленню, вони криваво-руді й сині, постійно загрожують обвалом. На цьому драматичному тлі ввечері можна зауважити, як поволі суне тінь орла.

Дельфи — кам’яна корона грецького краєвиду.

Спарта не справляє майже жодних (властиво жодних) естетичних переживань. Містечко — колись садиба грецької могутності — маленьке, провінційне та погано забудоване. Живий мур спартанських грудей, яким вони нахвалялися,