Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

— Так і буде, діду. Але нам хіба чекати, доки наші хлопці до звіра дістануться?

— Не на такого натрапив, товаришу голова, — з обуренням відповів дід. — Оце трохи оклигаю, зберу своїх товаришів, і почнемо снаряди на війну посилати.

— Таке скажете, снаряди!

— Наші снаряди — то риба буде для бійців.

Голова гаряче обняв старого.

Того вечора вперше за кілька років Тарас Юхимович скуштував юшки з азовських бичків: вудками з берега наловили. Бички клювали відмінно.

А вже наступного дня Тарас був на березі круглої, як миска, бухти Солодкого коріння, де посередині стояв сірий острівець. Рідні Деркулі — поруч, за горбом. Знайшов перехожий під кручею тієї бухти знайоме джерело і припав до чистої води. Пив спрагло, а коли напився, якусь хвильку спостерігав за струмком, який жив своїм життям і якому байдуже було до того, що робилося навколо. А скільки тих подій відбулося саме отут.

Джерело бухти знали й цінували рибалки. Вони завжди кидають якорі сейнерів проти гирла, щоб поповнити запаси прісної води. Сама бухта рибалок не цікавила, бо риба тут чомусь не водилася.

На якусь часину присів мандрівничий. Він спохмурнів, коли оглянув усе довкола: позаростали бур’яном рибальські стежки. Потім Вертипорох старанно вигріб з криниці муляку і обклав джерело камінцями та морською черепашкою: скоро знову рибалки питимуть джерельну воду. Та що не робив він, йому весь час не давало спокою якесь непевне передчуття лиха. Ця гіркота не залишила серця й тоді, коли зійшов на пагорб і вгледів по-осінньому поблякле деркулівське очеретяне море, а серед буйної порості — улюбленого дуба-здоровила. Стояв на узвишші рибалка, і пригадалось, як такої ж пори, вважай, півстоліття тому, по цій стежині він зійшов до моря. Полтавський хлопчина, наймит-голодранець тоді вперше побачив синє морське безмежжя і вже ніколи не розлучався з ним.

У надвечірньому небі хмариною повис крислатий дуб. «Живий, живий мій зелений побратим!» — тривожно і радісно здригнулося серце рибалки, наче стрів дорогу людину. За рибальським звичаєм, останню вирізку-помітку зробив подорожній на своїй ложці — і цей кілометр нелегкої дороги подолав.

Ось і хатки. Звернув знайомим завулочком, але нікого не зустрів. І тоді спало жахливе на думку: «Можливо, серед живих немає нікого?..»

Підійшов до свого подвір’я Тарас Юхимович. Важко було повірити, що оця хижка, обшарпана вітрами, з позабиваними вікнами, була його. Вкрай приголомшений таким видовищем, пішов геть з двору безлюдною вулицею. Сам незчувся, як опинився під дубом.

«Що ж тут скоїлось, дубе-брате?» — простогнав рибалка. Над головою сумував вітер, з берега линув грізний гуркіт азовських хвиль… Тарас не пам’ятає, скільки часу отак простояв, а коли підвів голову, біля нього мовчки стояли деркуляни, і на нього дивилися скорботні очі.

Тарас зняв шапку:

— Добридень, люди добрі!

Відповіли недружно. Дід Гундера підступив ще і зблизька підсліпуватими очима оглянув Тараса з ніг до голови:

— Давно виглядаємо тебе, Тарасе Юхимовичу. Що ж робити будемо, голово? Хоч хатки наші цілі лишилися, не спалив ворог…

— Бог помилував, — стара жінка перебила Гундеру і перехрестилася.

— Сумніваюсь, чи помилував би, коли б паліїв не одбили партизани, — уточнив бородань. — Хатки цілі, а от флот наш колгоспний спалив ворог. Врятували дрібноту — баркас та тузика. Правда, сітки приховали, хоча за це дехто й поплатився життям. — Дід відвів убік очі.

— Цікавитесь, що робити будемо? Ворога трощитимемо! — відповів рішуче голова.

— От сказав, ворога трощитимемо, — озвався Гундера і озирнувся навколо, мов запрошуючи у свідки присутніх. — Відаєш, голово, де тепер ворог? Вважай, за Дніпро чкурнув супостат…

— В Деркулях будемо бити фашистів. Чи всі зрозуміли мене? — звернувся до людей Тарас.

— Що тут розуміти. Діло ясне. Рибу треба ловити. А для фронтовиків та риба справді, ніби снаряди, — відповів хтось.

Люди посунули мовчазно до своїх домівок. Поволі пішов до хатини і Тарас, здавалося, він забув про те, що тільки-но бачив.

…От рибалка знову біля двору. Зупинився — і не повірив очам своїм. Що це? Перед ним хата, як і колись, світлоока, подвір’я підметене, навіть на вікні горщик з геранню — серед лапатих зелених листків червоніє квітка. Мимоволі подумав, може, помилився і натрапив на чуже подвір’я…

Та ні, не помилився. З-за хати вийшла сусідка — мовчазна вдова Амвросіївна, яка жила сама. Як уві сні, слухав Тарас скупу і жорстоку розповідь своєї сусідки.

— Твоєї Катрусі не стало… у великий піст сорок другого. Від тих песиголовців колгоспні сітки ховали в очеретах лиманів… простудилась… хворіла недовго… Лікувати було нікому… Поховали на кладовищі… Стежина напроти моря… камінь поклали з порога твоєї хатини… на могилу… Грицько, мабуть, живий… два листи поштарка принесла… На, читай… Хату твою зберегли… Навіть квітка зацвіла. Зима ось-ось, а вона зацвіла… Знала, що повернешся…

Тарас Юхимович сидів на призьбі, перечитував Грицькові листи-трикутники. Не все розумів. Вразило синове прохання: «…Матінко, зв’яжи теплі рукавички. Поклади у пакунок хоч кілька бичків в’ялених… Фронтовики люблять нашу рибу…»

Важкі почуття охопили Тараса. Скільки потрібно відразу всього упорядкувати! Зима. Холоднеча. Скажені шторми… Доведеться з-під криги ловити рибу… Хто ж піде у море? Одні діди, жінки та діти…

Підвівся і поволі подався на край селища, на кладовище. «Біля стежини напроти моря…» — повторював слова сусідки Тарас.

Минули роки. У новому селищному клубі рибалок школярі влаштовували новорічну ялинку. Бажаним гостем дітлахів був дідусь Тарас. Торкнулася лиходійка-зима і Тараса Вертипороха — посивіла чуприна. Сидів у м’якому кріслі перед святковою ялинкою, дивився