Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

товстун Пташечка.

— Ось вони сидять переді мною. Це ви, тарасівські натуралісти. На ваших ділянках ми будемо створювати нову пшеницю. І ви, діти, не лише спостерігатимете за тим, що робитимуть учені, але й самі, своїми руками й розумом вирощуватимете новий сорт пшениці. Раніше я мріяв назвати цей сорт «Золотим вусанем», але тепер, бачу, слід змінити назву.

— Сорт — Тарасівська! — вихопилася Оленка.

— Тарасівська, Тарасівська! — захоплено скандували слухачі.

— А що це за малюночок? Я в жолуді знайшов, — раптом спитав Славко вченого і подав йому шматочок папірця.

— О! Це девіз охмарських хліборобів, — вигукнув Іван Федорович. — Малюнок: на тлі сонця — силует руки. Символ плідної спілки сонця і праці людської! — Промовець на мить урвав розповідь, щось обмірковуючи. — Отакий девіз і нам не завадить! — додав він.

— Дивовижного жолудя я все ж повертаю Славкові. Це його знахідка, і я певен — на все життя!

Вперше Славко й Оленка поверталися зі школи разом.

— А ти справді здивував світ, — мовила тихо дівчина.

…Нащадки тарасівських комунарів крокували по смарагдово-зеленому килиму, а до них горнулися трави й чагарі, і сонце пригорщами кидало їм під ноги золоте проміння…

БУХТА СОЛОДКОГО КОРІННЯ


Частина перша
Три дарунки

Ловець щасливих вітрів
(Замість прологу)

Пізньої осені сорок третього року азовський рибалка Тарас Вертипорох повертався до рідних Деркулів: Радянська Армія звільнила Приазов’я.

Ще на початку війни, коли фашистські війська вдерлися на Приморську рівнину, азовці, котрих в армію не взяли, на човнах подалися через море на Кубань. Рибалки гадали: побурлакуємо якийсь тиждень, а там і додому — пожене Червона Армія чорну нечисть. Насправді довелося рибалкам до Каспію прямувати, бо ворог і на Кубань прийшов.

На плечах мандрівника старенька куртка з цупкого брезенту, на ногах — стоптані черевики, а за плечима торба — там новісінькі чоботи з довжелезними халявами. Береже рибальські чоботи господар, бо діло відоме — без них ти вже не рибалка. У торбі ще алюмінієвий закурений казанок, миска, щербата дерев’яна ложка, на товстій ручці якої багато поміток-надрізів — дорожні рибальські помітки. А ще — жменя солі у вузлику, сухарі, цибулина. Ото й усе добро.

До Ростова їхав залізницею, а вже з берегів Дону довелось добиратися знайомою доріжкою уздовж берега моря. Всяк діставався: попутними фронтовими машинами, а частіше — пішки.

З кожним днем ближчали деркулівські береги, і все дужче стискалось серце рибалки: вже котрий день він ішов обпаленим війною Приазов’ям, а здавалося — чужою країною. Правда, море було синє-синє, таке воно завжди о цій порі. А на березі — самі руїни. Замість рибальських хатинок лишилися коминки, навіть явори й виноградні лозі спалив ворог. Люди у лахмітті, мов жебраки…

«Отаке лихо не проминуло і Деркулів, — думав подорожній. — Чи живі дружина, син, невістка?»

Вертипорох поспішав. Дибав допізна, а ночував просто під стрімкою кручею, у спорожнілих, напівзруйнованих рибальських землянках: німці побували й тут. Ворог поглумився над споконвічною рибальською традицією — залишати для подорожніх свої тимчасові оселі чистими, прибраними, з низками сухих бичків, сіллю, дровами…

Одного вечора мандрівник натрапив під крутояром на цікаву споруду. Невеличка халупа, збита з уламків ворожого літака, поруч спав пес у перекинутій діжці без дна. Біля собаки стояла рогата фашистська каска з водою.

З хатки вийшов дідок-шкарбун, глянув на перехожого з-під долоні.

— Он як, сам Тарас Юхимович завітав! — радісно вигукнув господар. — Яким вітром вас, добродію, занесло до нас та ще в таку лиху годину?!

— А звідки ви мене знаєте, діду? — здивувався Вертипорох.

— Тебе, голубе, всі рибалки знають. Добряча слава про голову деркулівських «Синів моря» облетіла увесь берег. Подейкували, ніби у ваших рибалок і ключ од самого моря зберігається. — Дідок усміхнувся і зауважив: — Та ти, бачу, герой, а вже, мабуть, за шостий десяток переплеснуло…

— Перевалило… А про ключ, який нібито відкриває море, чув, — вів далі Вертипорох. — Але то все пусте. У кожного рибалки є такий ключ, якщо голова варить. Мова не про те. На цей берег заніс мене ходовий вітер-східняк — левант. Давненько верстаю дорогу, а рибалку стрів уперше.

— У морі ще не бував, а на березі, як бачите, влаштувався. Халупа моя трохвейна, — докладно розповідав дідок. — Звіть мене Семеном. Сам я з Піщаної коси. Спалив німець хатку, і стара моя загинула. Кинулась у вогонь добро рятувати… Убив її катюга… Ото і лишились ми тепер удвох з Кудлаєм. Ніяк до тями тварина не дійде після того страховиська, вдень спить, а вночі виє, аж страшно… Хатку синок допоміг змайструвати. Трійко синів у мене на війні. Меншенький, Василько, оце на два дні завітав, коли німця вигнали. Так ото влаштувався я ніби Добре, а все ж основного не вистачає.

Дід ураз спохмурнів.

Чого ж саме?

— Ганчірки біля порога катма. Ні об що ноги витерти… Правду кажучи, Васько обіцяв привезти. Казав: то будуть штани самого Гітлерюги. Запевняю вас, Тарасе Юхимовичу, — вів далі старий, — у мене такі синки — не те що отого Гітлера, а саму чортяку здужають і шкуру здеруть. Бувало, в морі увіпреться в сітку білужка, отак пудів на п’ятнадцять, хвостом не встигне війнути, як