Колектив авторів - Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Шевчук побачив у висновку Суду про те, що у разі повторного розгляду Верховною Радою пропозицій Президента і внесення при цьому додаткових змін до закону; Президент може знову застосувати право вето. Але і ця правова норма логічно закріплена у ст. 94 Конституції і випливає із її контексту.

Що стосується одного із рішень Конституційного суду ФРН, то С В. Шевчук сам пише про те, що рішення суду загальної юрисдикції, що суперечило Цивільному кодексу, Конституційний суд виправдав «на підставі Основного Закону ФРН»[70].

Л. Д. Бринцев високо оцінив рішення Конституційного Суду, яким визнано, що народний депутат не має права звертатись до судів з вимогами та пропозиціями. С. В. Шевчук і в цьому випадку побачив прояв судової правотворчості. Але ж це рішення Конституційного Суду ґрунтується на формально чітко визначеній правовій нормі, що закріплена у частині другій ст. 126 Конституції: «Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється».

Отже, правоположення, які начебто формулюють суди, — це міраж, який виникає унаслідок того, що фахівці не вміють професійно працювати з нормативними текстами.

Правотворчість в Україні не здійснює навіть Верховний Суд України. Його завдання — не правотворчість, бо він не має повноваження змінювати зміст законодавства чи встановлювати таке значення законодавчих положень, які законодавець ніколи в них не закладав. Що стосується забезпечення однакового застосування одних і тих самих норм матеріального права до подібних правовідносин, то воно забезпечується Верховним Судом не вольовими, а суто інтелектуальними методами. Тому справи у Верховному Суді розглядаються більшістю складу палат, а до здійснення правосуддя залучаються фахівці Науково-консультативної ради при Верховному Суш України. При цьому Верховний Суд застосовує Конституцію, закони і підзаконні акти, а у відповідних випадках прямо застосовує принцип верховенства права, звертається до аналогії закону і права, але нові правові норми ніколи не створює.

2. У той же час в окремих випадках судова практика визнається обов'язковою. Раз вона набуває обов’язкового значення, вона стає джерелом права. Які б теоретичні доводи не наводились на користь визнання судової практики джерелом права в України чи проти такого визнання, є припис законодавця судам застосовувати практику Європейського Суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини»). Цей припис має виконуватись.

Разом з іншою практикою Європейського Суду має застосовуватись і опрацьована ним правова позиція, згідно якої «у сфері писаного права «законом» є чинний правовий акт, як він витлумачений компетентними судовими органами в світлі нових практичних обставин»[71]. Пізніше цю правову позицію Суд повторив у справі «Лейла Шахін проти Туреччини»[72]. Не йдеться про те, що термін «закон» українські суди повинні тлумачити так, як він розуміється Європейським Судом. Йдеться про те, що судова практика (усталена) є джерелом права, і без достатніх підстав і належного мотивування суд не може відступити від судової практики, що склалась.

Нарешті, відповідно до ст. 360 ЦПК, ст. 11128 ГПК, ст. 2442 КАС, ст. 458 КПК те тлумачення, яке дав Верховний Суд України, є обов’язковим для всіх судів та інших державних органів, що здійснюють правозастосування.

Такими є межі значення в Україні судової практики як джерела права.

3. Варто нагадати і той припис, який дає суддям ст. 1 Цивільного кодексу Швейцарії: за відсутності закону і звичаю вирішувати справу на підставі такого правила, які суд встановив би, якби був законодавцем, слідуючи за традицією і судовою практикою. Це законодавче положення активно не використовувалось. Проте, як пишуть Р. Давід і К. Жоффре-Спінозі, мали місце навіть такі випадки, коли судді штучно знаходили прогалини в законодавстві, щоб використати надане їм ст. 1 ЦК Швейцарії право[73]. Тут не рекомендується українським суддям використовувати цей досвід, а просто наводиться інформація, що такий досвід є. Рекомендацію вирішувати колізії в законодавстві, якщо спосіб їх вирішення не є очевидним, виходячи із уявної волі абстрактного, «правильного» законодавця, задаючи себе питання «як буде краще?», дає А. М. Мірошниченко[74]. Але ця рекомендація є сумнівною, оскільки не зазначає на будь-яку правову підставу для неї. Український законодавець дає суб’єктам правозастосування досить чіткі приписи щодо того, як діяти за відсутності правового акту, що регулює відповідні відносини. Можна знайти у законодавстві України і правові приписи, які допомагають вирішити «невирішувані» колізії. Тому все-таки судді в Україні не повинні претендувати на роль законодавця.

В. С. Бігун пише про те, що в США існує таке явище, як судовий активізм[75]. Судові активісти надають власне тлумачення тому, що позначається як право, на противагу тому, що слід вважати правом з позиції сторонньої, неупередженої людини[76]. Здається, що проблема судового активізму набула в США політичного значення, раз її помітив свого часу президент США Д. Буш. С. В. Шевчук з цього приводу пише: «Коли президент Д. Буш здійснював призначення на посаду судді, він казав, що планує призначити тих, хто буквально тлумачить юридичні тексти, відчуваючи себе відданими праву, а ніж суддівських активістів, хто законодавствує із свого крісла, оскільки нам потрібні судді, котрі тлумачать закони, а не ті, хто створює їх або їх пише»[77].

Судовому активізму в США протистоять інші концепції: 1) концепція судової стриманості, що визнає пріоритет законодавця у визначенні того, що