Пол Стюарт - Вільняк

Сестра Брудножовть роздратовано клацнула дзьобом і тріпнула головою.

— Ні, — відповіла вона. — Принаймні не тепер, шляхетна сестро, — додала сорокуха. — Нас іще малувато. Проте я бачу іншу здобич. Рухому, з безліччю ніг і черевом, що аж проситься його розпороти, — вона тікає цією дорогою зі зруйнованого Нижнього міста…

— Нижньомістяни! — збуджено вискнула Матінка Дмиперо.

— Авжеж, вони, кохані нижньомістяни, — проскреготала Брудножовть. — Мої вивідачі тримають мене в курсі їхніх справ, тож сподіваюся…

Зненацька за стінами інкубаторію почувся несамовитий писк. Сестра Брудножовть та Матінка Дмиперо ззирнулися і подалися назад тим самим переходом. Поминувши загони з сорокушенятами, що солодко відсапували уві сні, вони вийшли на навісну галерею.

Високо в небі ширяла тьма схожих на мошву човнів, кружляючи навколо Східного курника. Матінка Дмиперо задерла голову.

— Бібліотекарський патруль, — промимрила сорокуха.

Сестра Брудножовть ствердно кивнула головою.

— Напевне, вивідачі бувають не тільки в нас.

І з цими словами вона перегнулася через бильця.

Ген-ген внизу під нею, попід стінками інкубаторських клітей, на центральному підвищенні стояла ціла зграя пристаркуватих сестер, торкнутих сивизною матірок та хирлявих когутів-сорокунів, що тицяли руками в небо і збуджено цвірінькали. Побіля них, під зубчастими стінами принишкли зледащілі охоронці Східного курника.

— Гей, там, чого стоїте стовпами? — люто вереснула Сестра Брудножовть. — Робіть же що-небудь!

Сорокухи заворушилися: почали набивати високобійні катапульти, цілитися, запалювати кулі зі світлякового дерева…

Словом, оборонці ожили. Та всі вони були необстріляні й діяли украй невміло. Зазвичай катапульти обслуговували охоронниці, й давніше тим, хто нині товкся на центральній платформі, сюди взагалі не було ходу. Тепер же про охоронниць можна було тільки мріяти, тож «курниковим опікункам» доводилося і дбати про власну безпеку, і як зіницю ока берегти своїх безцінних чад, що попискували в інкубаторії.

— ВОГОНЬ! — скрикнула Сестра Брудножовть і плюхнула долілиць: просто над її головою, обпаливши вушні пера, просвистіла фіолетова вогняна куля.

То була далеко не єдина вогняна куля, що пролетіла повз мішень. Із півдесятка їх шугнуло з метальних чаш і мало не наробило лиха, попідпалювавши містки та платформи. На щастя для сорокух, їх устигли залити водою. Деякі, виписавши похилу дугу, бухнули в ліс просто за огорожею.

І тільки дещиця запущених куль — мала дещиця — злинула в небо за всіма правилами.

— Так, так, так! — збуджено шепотіла Сестра Брудножовть, лежачи долі й пантруючи, як чотири, п’ять… шість охоплених фіолетовим полум’ям вогняних куль шугають високо в небо, повне бібліотекарських човнів.

У небі гучно бабахнуло, посипалися іскри, і попереду один, а потім ще два збиті човни ввійшли у штопор, навально падаючи надолину. Усе ближче й ближче до землі… Двійко човнів віднесло до Темнолісу, а третій, цілком утративши керування, падав просто на курник.

Сестра Брудножовть скочила на ноги і з насолодою затерла пазуристі лапи, передчуваючи поживу.

— Ну, давай, давай, любесенький, — шепотіла сорокуха. — Лети до Сестри Брудножовть.

Небесний човен тріпотів вітрилом, немов ранений снігун крилом, і нестримно стремів до землі. Нарешті, глухо вдаривши у дошки, він упав на головну платформу. Бібліотекар у човні відчайдушно борсався, але страхітливе плетиво линв та снастей міцно тримало його у своїх тенетах. Воно не дало бібліотекареві вистрибнути над порівняно безпечним Темнолісом, а тут заважало дати гідну відсіч сорокухам. Тим часом ці тварюки, наставивши на бранця списи і войовничо вимахуючи ціпами, збивалися навколо впалого човна.

— Обережно! — вереснула Сестра Брудножовть. — Узяти живцем!

Розчаровано попискуючи, двійко сорокух перетяли мотуззя і витягли бібліотекаря з човна.

— Решта — продовжувати пальбу! — репетувала Брудножовть.

— Мабуть, нам не варто було покладатися на твоїх вивідачів, — звернулася до неї Сестра Дмиперо.

— Авжеж, сестро, твоя правда, — погодилася Сестра Брудножовть і пір’яне кільце на її шиї нагороїжилося, не віщуючи нічого доброго. — Ми спершу обпатраємо цього бібліотекаря, а відтак почнемо повільно його білувати, аж поки він відповість на всі наші запитання. Чи ж не казала я тобі, Матінко Дмиперо, — майже проверещала вона, — що знатиму, де городяни! Знатиму, хоч би довелося ворожити на свіжих тельбухах нашого бранця!

Спершу Рук відчув чиєсь дихання, повільне і ритмічне. Вдих — видих, вдих — видих. Вдих — видих. Вдих — видих… Потому до його щоки притислося м’якеньке, із запахом моху, хутро, і обличчя обдало теплим духом із землистим присмаком. Хлопець відчув, як тіло його огортають великі м’язисті руки, лагідно відривають від землі…

Це сон, мовив собі на думці Рук. Давній знайомий сон, бачений у дитинстві.

Він був дитя, лиш трохи більше за немовля, його цілого і неушкодженого, колисав блукай-бурмило, колисав у Темнолісі, у ведмежому барлозі, й щось наспівував. Повітря повнилося знайомими заколисливими голосами, і в такт погойдуванням лап ті голоси то гучнішали, то тихшали, то гучнішали, то знову тихшали…

То був ні з чим незрівнянний сон. Рукові було спокійно і затишно. Боліла голова, потерпли й обважніли руки-ноги, але в барлозі було тепло, а переливчасте наспівування приємно втихомирювало. Прокидатися не хотілося. Він провалявся б тут і цілу вічність, у теплі й ні про що не думаючи, та навіть тепер, цієї миті, він розумів, що рано чи пізно сон скінчиться. Таки доведеться повертатися до дійсності, бо на нього чекає…

Овва, а що ж на нього чекає? Знагла Рук усвідомив, що цього якраз він і не знає, і спробував зібрати думки.

Ось у пам’яті спливло Нижнє місто, відтак — чорний вихор, що рине вниз, затоплені дощем