Костянтин Артемович Когтянц - Монети для патріарха

Дезертир зрозумів, що настав час — або пан, або пропав.

Він кинувся на ворога, уламок списа волочився за ним по землі, неначе якийсь якір. Кожна система має переваги та недоліки — якби він одягнув темляк на руку, то, скоріше за все, пошкодив би її. Зараз він отримав якесь гальмо, а противник ухилявся, намагаючись зайняти кращу позицію для пострілу.

Він, не маючи пістолів (тобто лише рушниця і шабля), ніяк не наважувався випустити свій єдиний заряд, проте і Яків ніяк не міг зблизитися з ним на картечний постріл.

Несподівано з-за кущів, до яких вони наблизилися, вигулькнула, неначе Пилип з конопель, ота четвірка.

Клацнули кілька курків, і лях кинув зброю на землю.

Молодша жінка спокійно, неначе пройшла десятки боїв, не лише підібрала штуцер, але й зняла з посіпаки лядунку та натруску.

Потім вона підійшла до придавленого конем хлопчиська:

«Зараз пристрелить».

Ні, не пристрелила. Лише подивилася. Потім повернулася до Ґави:

— Візьми сідло для другого коня.

Яків і сам так думав. Тим більше, сідло татарське, але чи є час?

— Вони збилися, але поспішай.

Яків узяв не лише сідло, але й витяг наконечник списа. Ратище можна знайти.

Їхали мовчки. Якось так вийшло, що їхали всі разом. Старший чолов’яга, озброєний німецьким палашем (на одній з дужок ефеса вибито щось німецькою — читати-писати цією мовою Яків не вмів, хоча на військові теми так-сяк міг порозумітися), повсякчас тримав дезертира в полі зору. І, вочевидь, здогадався, що він дезертир.

Сонце зайшло, стало темно, і жінка виїхала наперед:

— Тримайтеся точно за мною.

— Ти що, бачиш? — хрипким голосом спитав її супутник.

— Не згірш земної сови.

«Земної?!»

Очі жінки засвітилися в темряві — дійсно як у сови.

Дезертир перехрестився, прошепотів «Отче наш», але нічого не змінилося — хіба що жінка проїхала вперед.

Через певний час вона, не обертаючись, кинула:

— Ти диви. Цього року добрий урожай на сміливих. Інший би помчав, неначе за ним чорти женуться.

— А ви не вони? — Яків з усіх сил намагався, щоб його голос звучав нормально.

— Ні, не вони. Мусій з Мар’яною звичайні козак з козачкою, а нас ви лятавцями звете.

— У церкві кажуть — лятавці ті ж самі нечисті.

— У церкві так про всіх кажуть, кого не знають. І про домовиків таке кажуть, і про лісовиків, і про водяників.

Дезертир замислився. Він якось не звертав уваги, але в тих переказах, які чув про домовиків — а чув силу-силенну, — жодного разу ніхто не розповідав, щоб домовики зробили якесь лихо без поважної причини. І навіть з причиною — дуже рідко. Більше про них доброго розповідають, про домовиків.

Дійсно, на нечисту силу не схоже. То, може, й лятавці його не з’їдять?

Мусій тим часом спитав про інше:

— То ти наш? Говориш чисто.

— Як сказати, — протягнув Ґава. — Ще прадід утік від ляхів, став «человеком служивим».{26} Батько і я сам були «копейщиками».

Мусій кивнув — він знав, що серед служивих людей південного кордону Росії було чимало наших. Можливо навіть, що більшість. Через це тамтешні московити здебільшого знали нашу мову. Було йому відомо й інше — порядки у прикордонній смузі значно відрізнялися від порядків у центральній Росії, коли їхній полк посилали під Псков, сам був здивований.

Чого Ільченко не міг зрозуміти (хоча серцем щось таке відчував), так це чому в часи Богдана Хмельницького більша частина козаків судила про Московщину якраз по порядках на південному прикордонні. А там кріпаків було мало, поводилися з ними м’яко (бо й Дон близько, і Січ недалеко, та й калмики приймають утеклих). Більшість населення складали «служиві по прибору», які захищали країну, при цьому не платили податків й отримували невелике жалування. Козакам наївно здавалося, що воно й по всій Росії так… От звідкіля ноги росли в промосковських настроїв.

— А втікаю я до Дубоссар.

А тим часом.

Никодим Пантелеймонів (що в даному випадку було не прізвищем, а формою по батькові, бо прізвища ще не до кінця встановилися, а право на другий суфікс у формі по батькові — «вич» — мала лише вища знать) — так-от, Никодим, син Пантелеймонів, всадовив дружину та обох дочок у човен, відштовхнувся від берега і, спустившись Невою, вийшов у море. Згідно з указом Великого Государя всія Великія, Малия та Білия Русі Петра Олексійовича (який ще не призначив сам собі ані номера «Перший», ані титулу «імператор, Батько Вітчизни та Великий»), кожен мешканець Санкт-Пітер-Бурха мав щонеділі разом з родиною вийти в море й «робити екзерциції»,[44] тьху, й не вимовиш. Никодим, що у своєму рідному місті бачив воду лише в криницях, боявся,