Костянтин Артемович Когтянц - Монети для патріарха

Ось і зараз він майже не чув, про що щебечуть дружина Ліза та дочки Варвара з Параскевою. Боявся.

Шквал налетів несподівано.

Никодим не одразу зрозумів, що навколо темно від того, що його накрило човном, який перевернувся.

Тримаючись руками за борт, він вибрався назовні й побачив кроків за сто біляву голову Варвари, яка дивом ще трималася на поверхні холодної, дуже холодної води. Двох інших уже не було. Зовсім не було й назавжди.

З Никодимової горлянки вирвався хрипкий крик, і він відштовхнувся від борту, невміло б’ючи руками та ногами по воді — і вже знаючи, що не допливе.

Вони продовжували подорожувати «країною одновухих». Власне, це почалася вже Брацлавщина. Гриби, рибалка та полювання позбавили їх необхідності зупинятися у населених пунктах.

Проте Мусій щось відчував — ну, ясна річ, погоня не могла заспокоїтися.

Спроби про щось запитати лятавку-коханку (Мусій так і думав «лятавка-коханка» і відчував себе на сьомому небі) не приводили ні до чого. Люба мовчала і лише одного разу процідила крізь зуби:

— Щось відбувається, а що — не второпаю. Так що помовч і не заважай думати.

За кількасот кроків перед ними відкрився спуск до яру.

Ільченко зупинився.

З одного боку, якщо вони будуть внизу, а ворог опиниться згори… З іншого — щось підштовхувало його до яру.

— Мені теж цікаво, що там. — Голос лятавки просто дзвенів, і Мусій наважився.

Спершу там не було нічого. Тобто звичайний яр, на дні якого протікав струмок.

Сутеніло.

Таж раптом Мусій побачив сліди трьох чоловіків, які кілька годин тому пили воду зі струмка. Пили, ще й в баклаги набирали.

— Розбійники це, — першою дійшла висновку Мар’яна.

Мусій подумав, що схоже на те. На трьох була лише рушниця та лук. Хоча серед старих козаків ще подекуди траплялися вмільці, але у боях уже стрілами не стріляли.

А от для розбійників саме те. Мусій уважно обдивився сліди, запам’ятовуючи. Вони пройшли в напрямку до хутора, який наші герої здалеку бачили. Що ж, господарі хуторів часто живуть у мирі з розбійниками. Бо мало що трапиться темної ночі.

Вони розбили табір у закутку яру.

Трохи провагавшись, Пройдисвіт викопав ямку і запалив невелике вогнище, яке, втім, одразу ж полишив на жінок, а сам примостився під кущем.

Незабаром до нього підійшов Яків. Важко підійшов, бо, хоча Петро І вимагав від драгунів, аби вони билися також і в пішому строю, при тому дав їм ботфорти, що ніде не гнулися, та ще змусив їх одягати на «подвертки» — онучі, на які були нашиті смужки жорсткої шкіри. Ходити драгунам було важко.

— Йшов би ти спати.

— До кінця не віриш? Я й сам не вірив би.

І раптом дезертир просичав:

— Тихо!

Сердюк подумки погодився — щось йому підказувало, що слід помовчати.

Абсолютно безшумно, так, що бувалий козак позаздрив би, з’явилася лятавка, простягла Мусію його ж пістоль — той, що зі срібною кулею, він і так взяв із собою (точніше, на минулому привалі перелив ще одну монету), бо два уроки запам’ятав добре. А от другий, йолоп, залишив в ольстрі.

— Пугу! Пугу! — Невідомі не бажали наближатися до чужого табору без попередження — аби не нарватися на кулю.

— Хто?

— Козак з Лугу!

Мусій ніколи не бував на Січі, але, як усі козаки, дещо знав.

— З якого лугу?

— З великого, який батько!

— Підходьте, лише руки — щоб я їх бачив!

Це були ті самі троє.

Одного з них Мусій упізнав.

Уже літній, сивий, через усе обличчя рубець шабельний. Мусій звернув увагу, що одяг на всіх трьох сильно подертий.

— А, це ти, Мусію! Живий!

— Я теж радий, що ти живий, батьку Свириде!

Вони разом билися у «другій Хмельниччині», рятували один одному життя.

— Ну, раз тут усі свої, пішли, брате Мусію, до вогню. Ти, Хведоре, на чатах залишишся. Та заспокойся, Мусію, коли Хведір на сторожі, то муха не пролетить.

— …Нумо, Левку, діставай, що ми на хуторі випросили. Та не смикайся, дівко, їй-бо’, випросили. Господар — розумна людина, знає: сьогодні ти даси Христа ради, завтра тебе хтось виручить, дай, Господи, всього доброго рабу Твоєму Панасу.

Тут же на світ з’явилися паляниця, шматок сиру та два десятки огірків (дійсно, не грабунок — грабували б, то взяли б більше). Мандрівники поділилися рибою.

— Ми з коша супроводжували чумаків…

— Кого?

— Ну, так потроху стали соляникі{27} називати. Ну, провели, а потім у нас трьох ще одна справа була. Залагодили, все добре. І раптом коні поздихали. На сап не