Софія Парфанович - Чарівна діброва

були б з вас хороші працівники. А так… ну, нічого, посидите до завтра, а там видно буде. Все ж майте на увазі: вас чекає далека дорога». Запитав нас, чого нам треба, і прислав хліба й кави, а сало ми мали своє. Ще й додав: «Підкріпляйтеся, хлопці!»

Під дверима й за вікном сторожа з рушницями напоготові.

Поїли ми та й вирішили, що ще не все втрачено, будь що буде. По дорозі старатимемось утікти, щоб там не було. Не дивлячись на невдачу, ми жартували й видумували різні небилиці. Тільки один із нашої п’ятки таки заломився, втратив віру, плакав.

Вранці нас знову відвідав командир, питав, як спали та чого нам треба. Я попросив, щоб мені віддали мої запасні черевики, бо перед тим у нас відібрали всі речі. Мені їх повернули, а командир сказав: «Вони тобі придадуться».

Раннім пополуднем нас вивели, розташували двійками та й повели. З переднім і заднім ішов вояк. Сказали: «Шаг направо, шаг налєво — стрєляю!» Передній вояк був москаль, задній — грузин, гарний парняга; я йшов із ним упарі. Ми зовсім мило розговорилися. Я питав про Грузію. Із його розмови, а ще більше з недомовлювань я зрозумів, що грузини не мають причини любити большевиків так, як і українці, хоч сам Сталін і був грузин.

Так ми йшли вздовж річки дорогою, аж поки не дійшли до місця, де Сян повертає ліворуч, а дорога бере праворуч, до села Озвиняч. Це була остання можливість пробувати втечі. Горбач, що йшов із переднім вояком, був сильний хлопець, спортовець, він і був нашим провідником.

— Вже! — крикнув він і кинувся на конвоїра, обнявши його разом із рушницею. Сусід вихопив багнет і проколов ним конвоїра. Але, хоч це й сталося блискавично, той мав ще час вихопити й кинути гранату. В той час я кинувся на свого конвоїра та задушив його руками.

Андрій показує міцні, широкі долоні. Його оголені рамена вузлуваті від вироблених, міцних мускулів.

— Його очі, — продовжував Андрій, — повні жаху, снилися мені довгий час, сняться вони мені й тепер, і не можу їх забути, хоч то й був москаль. Алеж тоді там означало — життя або смерть. Або, принаймні, муки в казематах московських загарбників. Не було вибору.

Те, що наступило потім, відбулося теж блискавично. Ми кинулися до річки. На горбках заграли скоростріли. Прибігли інші прикордонники. За нами посипалися кулі. Але ми швидко перебрели через річку й опинилися на іншому березі. Ми були врятовані.

Андрій віддихнув з полегшею, наче б це відбувалося тепер, наче це було вчора чи нині. Але тоді він був молодим студентом, а тепер його волосся густо пересипане сивиною, а на скронях воно зовсім сиве.

— Я з ним не був у тому часі, — виручив його Іван, — бо тоді, коли їх вночі обступили прикордонники, я якимсь чудом відірвався від нашої групки і скочив у воду. На щастя, вода в тому місці була глибока, і я пірнув по шию, навіть по ніс. За мною посипались кулі, але я таки добився до другого берега. Виліз із води, трусився від холоду, дзвонячи зубами, та від напруги. Треба знати, що це був травень, і на горах де-не-де ще лежав сніг, і вода була льодово-холодна. Я побіг до найближчого селянина, скинув із себе мокрий одяг — вони взяли його висушити — і заліз у сіно, і заснув. Я мусів довго й смачно спати, відсипляючи нервову напругу останніх тижнів, а особливо останніх днів. Коли я прокинувся, люди поверталися з церкви — був якраз Великдень. Відправа відбувалася в школі, бо село перерізав новий більшовицько-німецький кордон, і церква залишилася на тому боці. У того селянина переодягнули мене в селянський одяг, і я вирішив ще почекати. Я вірив твердо й непохитно, що мої друзі таки врятуються і я з’єднаюся з ними для дальшої мандрівки. Я підходив до берега й прислухувався, що діється на тому боці. Щойно другого дня, коли почув стріли, я був певен, що це погоня за ними. Але чи вдалося їм?

— Перейшовши на другий берег, — знову продовжував Андрій, — ми попростували до священика, що був мені знайомий. Він примістив нас в іншій кімнаті, бо боявся німців, які, знаючи про стрілянину, напевно будуть шукати в нього перебіжчиків. Так і сталося.

Священик мав доньок, і вони бігали до нас, гостилися в нас і в батьків, що не було дуже розумно чи хитро, бо німці нас розшукали. Німець, що прийшов до священика, заявив: «У вас є люди!» — «Так, — відповіли йому, — це вчителі з сусідніх сіл прийшли до нас у гості, бо сьогодні ж Великдень! Ось і ви сядьте, вип’ємо, закусимо…»

Сіли вони, гостили й поїли того німчиська, думали, що забуде про «гостей». Але він попив, устав та й каже:

«Шнапс іст шнапс, дінст іст дінст — горілка — горілкою, а служба — службою, а тепер хочу бачити гостей!»

Що ж було робити? Зайшов він до нас у кімнату та й каже просто:

«Ви — перебіжчики. Ми мусимо видати вас большевикам, бо такий у нас договір. Будьте о п’ятій годині на станиці!» А вже в дверях притишеним голосом: «Дорога — на Балигород до Ясла».

Очевидно, на станицю ми не пішли, а подалися пішки до Балигорода. Там