Софія Парфанович - Чарівна діброва

роздобули зв’язок із нашими людьми, дістали документи та поїхали до Ясла, а відтіля, як і всі інші, як тисячі нас — світ за очі!..

— Коли я ввійшов до кімнати, — доповнював Іван, — той німчисько якраз обіцяв їм поворот до большевиків. Мене він не чіпав: я був одягнений по-бойківському, то виглядало, що я прийшов до єгомосця за справою. Але й мені не було приємно слухати милої обіцянки того німчиська, хоч він виявився не з гірших, коли так з нами поступив. З ними я й помандрував далі. Отакий то Великдень ми мали 1940 року!

— Мали ви щастя як з одного, так і з другого боку, і в обох випадках ви зустріли непоганих людей, — підмітила пані Ірина.

— Очевидно. А найкраще я згадую того командира прикордонників. Він же навмисне дав нам такий слабий конвой. Міг надіятись, що використаємо цю обставину. В обороні життя й волі людина робиться сильна, непоборна та інколи не одного, а кількох ворогів перемагає…

— Як же тоді пояснити те, що великий український нарід, такий хоробрий та так доведений до кінця большевиками-москвинами, і досі не потрапив скинути з себе ярма? — запитав Олександер, який надійшов до групки якраз тоді, коли Андрій закінчив свою розповідь.

Вечір спадав на Діброву. Озеро вигладилось і було подібне на шматок сталі, що його хтось визубив та повикроював і кинув у провалля. По ньому снувала фльотилія канадських гусок. Вони пливли до свого острова.

Дімок на узліссі

— Тату, тату, швиденько!

Пан Бравн вийшов із хати. Лисавий, трохи похилий — у нього всю зиму боліла спина.

— Бачиш?! — кликав радісно схвильований Деві. Це молодший син. У руках він держав сокиру, якою щойно рубав поліна.

Обидва, батько й син, тихцем підкралися до авта. Синій «Бюїк» з білим дахом спочивав собі мирно біля дороги. Перед бічним дзеркальцем сидів Синій пташок. Щебетав-співав, підстрибував і витанцьовував. Його солодка весняна пісенька дзвеніла й грала в холоднуватому ранньовесняному повітрі. Час від часу пташок переставав співати та, ніжно воркуючи, клював дзьобиком дзеркальце. У ньому, в тому дзеркальці, з’являвся такий же дуже гарний Синій пташок. Увесь блакитний, як дрібочка небесної синьки, на підборідді легкий пурпур заходячого сонця. Так, пташинка в дзеркальці, треба сказати, була дуже гарна, дуже принадна. Синій пташок, очевидно, залицявся до пташинки в дзеркальці. Він приспівував, пританцьовував, щебетав. Час від часу прикладав дзьобик та цілував пташинку в дзеркальці. Але вона була холодна, невразлива, недійсна.

Отаке буває й наше кохання: ми віддаємо йому все наше серце, всі почування, але наша кохана далека, холодна й чужа…

Була провесна, що ледве воскресла з зимового сну, і Діброва прокидалася до нового життя. На модринах щойно розпускалися бруньки, білі берези клали свої стрункі, погнуті вітром, стани на бурий рельєф безлистих дубів там, по той бік озера. А воно хлюпотіло дрібними хвильками, що їх морщив холодний вітер. Вони збиралися в легко поморщені складки з дрібочкою пінки на чубках. Озеро було, як гладка зеленкувато-синява сукня Ласкавої Пані, прибрана фальбанами й ніжним білим мереживом. Від озера чи з-поза нього та лісу, чи, може, від блідої далини летів легіт, слалася велика весняна туга. І Синій пташок був закоханий, бо це була пора його кохання. Прикро було, що не мав пари, тож і шукав її, співаючи ніжно.

Батько й син стояли тихесенько, сховані за рогом хати. Синій пташок співав і вертівся, і підстрибував. Алеж і він вкінці зміркував, що його любка якась далека й холодна. Повернув голівку, заглянув до авта крізь відчинене вікно: там над кермом сиділа пташка і дивилася на нього закоханими очима. Сповнений радістю, Синій пташок влетів до авта і припав дзьобиком до пташинки в дзеркалі, до себе самого, відбитого в сяючій тафельці на тлі дерев та кущів, що росли позад авта. Там був ліс, що ледве прокидався зі зимового сну. Але пташине серце давно вже прокинулося й тужило, і Синій пташок заспівав і затріпотів крильцятками, милуючись собою в дзеркалі.

Деві причинив вікно, зайшов до авта й зловив Синього пташка. Тримав у долоні оцю крихітку синяви, сповнену мріями про кохання, злегка гладив пальцем голівку та рожеве підборіддя, що прикривало маленьке горлечко. Воно перед хвилиною співало, але тепер, налякане, замовкло. Батько з сином розглядали пташка та любувалися ним. Бідне створіннячко непокоїлося та старалося вирватися з руки, його серденько билося, очі були повні переляку.

— Не бійся, маленький! — говорив Деві. — Не зроблю тобі нічого злого. Он, бачиш, усі ці пташки, що ти до них співав — це ти сам. Я віднесу тебе до лісу, і там ти напевно знайдеш собі пару.

Батько й син ще хвилинку полюбувалися пташком. Тоді Деві подався в хащу, що росла тут же біля хати, і там випустив Синього. Він стріпнув крильцятами, ніби струшуючи з них пил, і пурхнув на дерево. Зараз же з гущавини його корони озвалася його пісенька. Десь із недалекого чагарнику долетіло слабке щебетання. Туди й подався Синій, і зник у лісі, що прокидався до нового життя.

* * *

Пан Бравн сів