Софія Парфанович - Чарівна діброва

яких прийшов із праці. Ліжка гладенько позастелювані, а має господар три спальні, очевидно, для гостей. Вітальню, кухню й купальню — само собою. Кімнати прибрані вишивками, на стінах образи з історичною тематикою та портрети письменників і о. Волошина. І має він чудовий патефон. Кого запросить до себе, тому грає українських пісень. До півночі й поза північ лунає в його хаті пісня, до того ж і сам він співак. Виривається пісня з хати, спитається в лісі та лягає на озерне плесо поночі. Тільки щастя десь забарилося, і не входить воно в цей дім, ані під вікном його не стоїть. Але надіймося, що воно таки повернеться до Олександра, що він таки знайде кохану дружину та заживе з нею щасливо. Тут, на Діброві. Бо хоч і має він житло чи й навіть два в інших місцях, його місце таки на Діброві. Він перший та єдиний, поза Петром, постійний житель Діброви.

Сусідує з Олександровою садибою гладенька, дбайливо доглядана травичка пана Андрія. Як він її стриже, як гладить, як чеше! Наче дорогого перегонового коня. Травичка росте м’якенька, густенька, зелененька. Канадські гуси її вподобали й віддають їй першість перед іншими травичками Діброви. А пан Андрій, якщо не косить, не поле травички та ще щось при ній не ворожить, то сидить перед своїм шатром із зеленого, як і в Івана, брезенту, та відпочиває або підкріплюється добрим куском ковбаси й порядним шматком хліба, хоч ув Америці всі шматочки тоненькі, маленькі та однакові розміром. Це вам не те, що в нас: як заїде ножем, як відріже пайдиґу, є що в руки взяти, є що й на зуби покласти! Ну, а все ж таки, попри все те, живемо й хліб жуємо, хоч і в маленьких шматочках.

Не легко було нам довідатись від Андрія про його історію, а, власне, як і чому покинув рідний край та дістався сюди. Мабуть, він не дуже говіркий. Все ж нам удалося. Одного недільного пополудня ми зійшлись із ним та Іваном, як звичайно, на Йвановій лавочці, і ось що вони обидва нам розказали.

Під Великдень

— Ми обидва з Іваном вирішили були залишитися вдома, тобто у Львові. Більша частина наших колеґ зразу ж пішла на захід, бо вони знали, чого можна було дочекатися від большевиків. А ми вирішили, що треба залишитися, бож комусь треба працювати для своїх, хоч і в якому несприятливому положенні. До того ж, ми не знали большевиків та й вони нас не знали. Чого могли від нас хотіти?

Ми обидва влаштувалися в студентській кухні — Іван на вул. Міцкевіча 12, а я в Студентському Домі. Думали, працюватимемо, а крім того, студіюватимемо, і якось воно буде. Але не довго. Швидко стали арештувати студентів-українців. Щодня когось бракувало. Тривожні вістки люди переказували пошепки одні одним. Уже тоді не знати було, хто став на службу большевикам і хто доносить. А робили це, з правила, чужі. Ми стереглися зустрічей з ними, але вони нишпорили й розвідували. Зрештою, большевики захопили ненарушений апарат польської адміністрації та всі секретні інформації. Кожен з нас мав свою картку в картотеці, і там легко будь-кому віднайти кожного. За теперішнє вони нас не могли чіпати, бо ми, поза своєю роботою й студіями, нікуди й ні до чого не вмішувалися.

Але студентів бракувало по кілька осіб щодня. От ми й зійшлися вшістьох та й вирішили не чекати, поки хвиля докотиться до нас, бо коло все більше й більше звужується та, очевидно, нас чекає те саме, що й інших. Виробили ми докладний плян, куди й де йти та як поводитися в кожному випадкові. Кожен із нас узяв із собою тільки ранець із запасною білизною, черевиками, хлібом і салом, і ми подалися в околицю, яку більшість з нас знала. Бо якось так склалося, що частина з нас була уродженцями Бойківщини. Знали ми села, знали й людей. Одинцем кожний з нас дістався до Ступосян. Це село над Сяном у тому місці, де Сян уже збіг із висот, на яких випливає у Сянках, і, вижолобивши собі русло, пливе-в’ється поміж горами й селом у розмірно неглибокому проваллі. Там, у Ступосянах, ми перебули кілька днів, розглядаючи околиці та вивчаючи обставини. Призначили втечу на одну ніч, при цьому вибрали провідника нашої групи. Було також видано розпорядження: на випадок потреби кожен рятуй своє життя сам.

Ніч була зоряна, і ми йшли стежками поза городами, прокрадаючись у тінях верб та ясенів, що росли по городах. Дорога, однак, швидко покинула село та почала наближатися до річки. Ми чули її шум. Він був гучний тут, бо Сян у тому місці стрибає по камінних порогах, пропливає вузькими гамірними протоками та розливається по ріні плес. Здавалося, пару кроків, і ми опинимось на березі. Але не було воно так близько, як здавалося. До того ж, зійшов місяць, стало ясно, дуже ясно. Ми вже чули рівномірні кроки большевицьких прикордонних сторожів, проте ми йшли, прокрадаючись. Місяць освітив нас дуже ясно так, що, мабуть, нас було здалеку видно. Із-за кущів вийшов вартовий і крикнув: «Стой! Рукі вверх! Стрєляю!» Декілька інших обступили нас і повели до будинку прикордонної сторожі. Наша втеча не увінчалась успіхом. Що ж буде далі з нами? Командир сторожі був, як виявилося, українець, дуже милий чоловік. Він почав нас переслухувати. Ми йому розказали, що нічого злого ми не зробили, що нам загрожував арешт, як це сталося з нашими друзями, і що ми воліли втікати, ніж згинути десь у льохах НКВД.

Він, мабуть, добре розумів наше положення, бо дуже співчутливо поставився до нас та ще й жалів нас: «От, шкода, хороші хлопці! Покінчили б студії,