Софія Парфанович - Чарівна діброва

не було багато зв’язків. Їм бо залежало насамперед на змадярщенні, а після першої світової війни на зчехізуванні тієї гарної закутини. Чи ви були в нас, на Карпатській Україні?

Олександер уже не вживає старої назви — Закарпаття, Підкарпаття. Для нього це Карпатська Україна, бо він бачив, як вона народилася й як померла.

— Була. Я студіювала в Празі, у Чехії, тож ми їздили на вакації в Карпати. Хоч воно й було по той бік кордону, але для нас це було майже як удома. У Великому Бичкові ми вигрівалися над берегами Тиси та купалися в її прудкій кришталево чистій воді.

— Отже, село, де я родився, на схід від Бичкова, поблизу Хусту. І хоч про Хуст у давнину ніхто не знав, та про Пилипець багато людей знало. Там бо о. Устянович року 1855-го видав першу книжку проповідей для священиків. Щойно під час Другої війни вславився Хуст як столиця малої, але хороброї Карпатської України.

Я мав тоді п’ятнадцять літ і ходив до школи. Мій батько й двоє моїх братів були учасниками тих подій. Отож, коли мадяри зайняли нашу щойно народжену країну, всіх нас, учнів, учителів і монахів, забрали й повезли на словацьку границю. Там нас тримали одну добу в манастирі, збитих в кутку, під прицілом автоматів, що їх направили на нас два цигани. Ми вже думали, що нас постріляють. Але вони переслухували нас і просліджували нашу справу, вчителів і монахів заарештували й повивозили, а нас, хлопців, розпустили. Що ж було мені робити? Я перейшов нелегально кордон і опинився в Ярославі, де вступив до гімназії. Там я вчився два роки.

Був сорок перший рік, як ми кидали школи та знову нелегально переходили Сян та діставалися до Галичини. Ми хотіли йти в Україну воювати. Але нас німці зловили та відставили до Берліну на роботи. З Берліну я втік і таки дістався до Галичини. Спершу записався до Малої Семінарії, але, коли творили Дивізію, я вступив до неї.

— Як з того можна пізнати, ви неспокійний дух і любите пригоди.

Олександер сміється:

— Це вже, мабуть, від дідів у мене така вдача. Мій предок прийшов з Полтавщини триста літ тому та поселився на Карпатській Україні. Звідти в мене на хаті й полтавський взір, хоч стиль хати не відповідає йому, й потреба мандрівки.

— Про Броди ви не потребуєте багато розказувати: всі ми знаємо, як там було.

— Е, не всі й не все. А вже напевно не було так, як писав Багряний у своєму «Вогненному Колі». Одне тільки правда: з тим відділом, що пробився крізь те коло, я дістався в Карпати, на потойбічне узбіччя. Там нас переформували й вислали на фронт під Ґрац, це вже в Австрії, на південь від Відня. Там ми стояли в тяжких боях з большевиками-москалями, але це був уже кінець війни та неминучий розпад і фронту, і німецької держави. Забрали ми, отже, наших ранених на ручні возики та й подалися на захід. Так ми йшли та їхали триста кілометрів. Не розказуватиму вам, які труднощі ми мали навіть з нашими таборовими владами та яких треба було хитрощів, щоб якось пробиватись крізь життя в ту пору. Та ще й з нашими раненими. Я сам мав прострілене ліве рамено, прикинулася гангрена, і донині маю кулю в легенях. Але з тих пір, які б не були труднощі, ми їх поборювали, і то хитрощами. Так ми вилізли з усієї халепи та дісталися до Америки.

Олександер прижмурює ліве око, і обоє — він і співрозмовниця — сміються.

— Ви й далі хитрун. Думаю, що завдяки хитрощам ви не переживали тут таких тяжких і неприємних перших часів, як інші емігранти.

— Це правда. Але тут допомогло мені знання англійської мови. Я вивчав її весь час побуту в Мюнхені. Попри те, я студіював і в Українській Економічній Школі осягнув диплом економіста. Багато людей той час промарнувало, тому й мали опісля більші труднощі в чужині. Щодо мене, то я став уже тут, в Америці, продавцем ув одній фірмі, потім власником бензинової станції, а тепер будівельником.

І справді! Пан Олександер сам побудував і свій дім, а тепер має власне будівельне підприємство, і кажуть люди, що йому гроші самі в руки лізуть.

— Бо я закінчив курс будівництва на Вейнському університеті. Це тоді, коли мав бензинову станцію. Інші, покінчивши з працею, йшли до хати, а я на студії. Вони звичайно тривають два роки, а я закінчив за півроку, дістав диплом, отже дозвіл на самостійну працю.

Пані Ліна розглядає будівельника з деякою міркою зацікавлености, але й недовір’я:

— Як же ви могли так швидко закінчити студії предметів, яких ви не знали, бо, прецінь, ані у Львові, ані в Дивізії…

— Майте на увазі, мій батько був будівельником на цілий повіт, і я багато знав від нього, особливо, коли йдеться про практичний бік справи.

Ах, подумаєте, скільки людина має в собі успадкованого від предків! Алеж чи невдача в коханні й подружжі теж звідти? Бурлацька бо доля випала нашому будівельникові…

У хаті в нього чистенько прибрано, а хазяйнує сам господар. На порозі перед хатою він залишає черевики, в