Софія Парфанович - Чарівна діброва

панею крок-у-крок, нога-в-ногу, а сам так і сяє. І що не крок: «Дозвольте представити вам мою дружину!» А ті, що не знали, аж ахають!

Мило-дружньо зажив Зеньо, а пані пристала до нас і припала нам усім до вподоби, так і прилягла до серця. З того часу Зеньо перестав ходити сам, ви завжди бачили їх вкупці. І як прийшла зима, пані стала сподіватися дитинки. То вже радість, то вже щастя!

Раннім літом пані Ірина почала було родити таки тут, на Діброві. А це тому, що був вечір напередодні пікніка Діброви і треба було робити голубці на завтра. Робили вони їх удвох, а пані Ірина між болями усміхалася та швидко крутила також голубці. Якби не пані доктор, яка прогнала її до Дітройту, родила б на Діброві, і ми мали б нашу першу справжню дібров’янку.

На своїй ділянці пан Зеньо ще не почав нічого будувати. Але надіймося, що тепер, коли в нього доня, він схоче для дружини й доні звити кубелечко хоч би тут, на Діброві.

Та не думайте, що його життя — одна радість, одне щастя. Він бо має немало турбот і прикрощів з Дібровою. Люди нарікають на те, на се, хочуть нових будинків, позики не підписують, з його пляжі не задоволені та ще й ще таке інше. Хто їм догодить?

Далі ділянка за ділянкою лицем до берега, що вигнувся вбік озера. Он скоро вже й місток Бандуристів. Ви пригадуєте собі, як його клали? До нього добігають ділянки, покриті дбайливо доглянутою травичкою. Влітку на тій травичці одне чи друге шатро, в якому живуть сім'ї й гості бандуристів. Там в одному місці бандурист Петро встановлює свої телескопи та показує охочим далекі світи. Зайдемо колись і ми!

З помосту Бандуристів завжди хтось рибалить. Сітка завжди наповнюється отими «блю ґілс», окунями й соняшними рибками. Може, то хтось із сім’ї бандуристів, може, навіть сам майстер Юхим, а може, хтось із гостей, що дістав дозвіл рибалити.

Маленька грядка на ділянці пана Павла Михайловича. На ній, мабуть, помідори або щось інше. Але не важно, що там росте і чи взагалі росте. Він розуміється на всьому живому, а найбільше на бджолах. Солідний він дібров’янин, ні одної суботи чи неділі не пропустить. Біда тільки, що в нього немає авта і що його мусять підвозити сусіди, бо живе він осторонь від наших скупчень — в Гемтремку, а це ані захід, ані схід, а північ, тільки не нашого півострова й не земної кулі, а північ міста Дітройту.

* * *

По сусідстві — брезентове шатро, в ньому хтось живе. Але хто? Пан Іван, чоловік Тамари, яка поза лікарським званням світу не бачить. А Іванцьо, він таки з бойків, ґаздує собі сам. У нього в шатрі і посуд, і постіль, і ремесло, і харчі — ціле ґаздівство. Возить глину тачками, копає грядки, поле, рівняє, садить-засіває на грядках. І чого він не мав минулої осени! І буряки, і кріп, і огірки, і полуниці, і гарбузи, і кавуни, і малина, і… не тямлю вже більше, що. Усе те бралося за лоби і росло-цвіло. Ого, помідори забула! Іван усіх запрошував зайти та нарвати собі помідорів чи зщипнути якого кавуна або гарбуза. Потім він заготовляв на зиму кислі огірки, квасив зелені помідори і заварював бурячки. Газда таки газда, що не кажіть! У нього ґаздівська кров з роду в рід. Як поночі, в уяві, а інколи й видимо-явно він бачить свої зелені опацькі Діли — верхи, порослі дрібним вівсиком і зелені картопляною натиною. А там, повище, і ліс шумить-співає:

Бульбицю огрібаю, матиниця в’яне. За тобою, моя любко, Сердейко ми в’яне…

Може, й в’яне за Тамарою. Але вона піклується чорними дітьми, робить їм «шати», витягує шматки скла та зашиває рани в м’ячів і кийків, що придбали в грі на елі там, у старій дільниці, де поголовно чорне населення. Але одного дня подружжя поставить на Діброві будиночок і заживе щасливо. Тоді, о, тоді матимемо ми де побувати!

Пан Олександер уже викінчив свій дім. Його білі стіни пан професор розмалював дрібним полтавським узором, такими квіточками, що в’ються вздовж підвалин та понад вікнами. Це гордість пана професора та вияв його всебічного таланту.

Немає вже Боска: кусливий був, і довелося позбутися вірного товариша. З ким плаватиме Олександер улітку?

З країни за горами

На березі ватра. Палахкотять великі стовбури, тріскотить полум’я, і Олександер розказує:

— За горами, за Карпатами є країна, про яку до війни світ нічого не знав. По правді, не знали багато й брати-галичани, хоч ми одної крови. Це вже одні й другі володарі наші дбали, щоб між нами