Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

виконує звичайне доручення. Звісно, це не могло тривати до нескінченності, йому потрібно було дочекатися лише кінця рибної трапези.

Найнебезпечнішим для нього був початок обіду, коли всі лакеї шикувалися в ряд, але йому вдалося притулитися до стіни за кутом, так що лакеї й тут прийняли його за джентльмена, а джентльмени — за лакея. Далі все йшло за планом. Коли лакеї помічали його біля столу, то бачили в ньому аристократа, що потерпає від нудьги. За дві хвилини до того, як рибну трапезу було закінчено, він знову перетворився на моторного слугу і швидко зібрав тарілки. Посуд він залишив на полиці, срібло запхав у бокову кишеню, від чого та відстовбурчилася, і, як заєць, помчав коридором, поки не дістався до роздягальні. Тут він знову став джентльменом, у якого раптово з'явилися нагальні справи. Йому залишалося лише здати свій номерок гардеробникові й вийти так само невимушено, як він і прийшов. Тільки сталося так, що гардеробником виявився я.

— А що ви зробили з ним? — вигукнув полковник із незвичайним для нього пожвавленням. — І що він вам сказав?

— Вибачте, — незворушно відповів отець Браун, — але тут моя розповідь закінчується.

— І починається найцікавіше, — пробурмотів Паунд.

— Його професійні прийоми я ще розумію, але ніяк не можу зрозуміти ваші.

— Мені вже час, — промовив отець Браун. Разом вони дійшли до передпокою, де побачили свіже веснянкувате обличчя герцога Честерського, котрий з веселим виглядом вийшов на розшуки.

— Швидше, швидше, Паунде! — захекавшись, гукав він. — Мерщій ходіть до нас! Я всюди вас шукаю. Обід триває як годиться, і старий Одлі зараз виголосить промову на честь врятованих виделок. Ми вирішили започаткувати нову традицію, щоб увіковічнити цю подію — адже срібло знову в нас. Ви можете щось запропонувати?

— Ну що ж, — не без сарказму погодився полковник, оглядаючи його. — Я пропоную, щоб відтепер ми носили зелені фраки замість чорних. Хтозна, що може статися, коли ти одягнений так само, як лакей.

— Дурниці, — обурився герцог, — джентльмен ніколи не виглядає лакеєм.

— А лакей не може виглядати джентльменом, — беззвучно сміючись, підсумував полковник Паунд. — Ну й спритник же в такому випадку ваш приятель, — сказав він, звертаючись до Брауна, — якщо зумів виглядати як джентльмен.

Отець Браун застебнув своє скромне пальто — ніч була холодна й вітряна — і взяв у руки скромну парасолю.

— Так, — сказав він, — мабуть, дуже важко бути джентльменом. Але, знаєте, я не раз думав, що лакеєм бути майже так само важко.

І, побажавши доброго вечора, священик штовхнув важкі двері палацу насолод. Золоті ворота негайно зачинилися за ним, і він швидко почимчикував мокрою темною вулицею шукати омнібуса.

Летючі зорі

«Мій найвіртуозніший злочин, — любив розповідати Фламбо в роки своєї доброчесної старості, — став, за дивним збігом обставин, і моїм останнім злочином. Я вчинив його на Різдво. Як справжній майстер своєї справи, я завжди прагнув, аби злочин гармоніював з певною порою року або з пейзажем і добирав для нього, наче для скульптурної композиції, відповідні декорації. Наприклад, англійських сквайрів найкраще обдурювати у довгих кімнатах, де стіни обшиті дубовими панелями, а багатих євреїв, навпаки, краще залишати без гроша серед вогнів і пишної оздоби кафе „Ріц“. Якщо, наприклад, в Англії у мене виникало бажання позбавити настоятеля собору тягаря земного майна (що набагато складніше, ніж здається), мені хотілося бачити свою жертву обрамленою, якщо можна так висловитися, зеленими газонами і сірими дзвіницями старовинного містечка. Точнісінько так само у Франції, вилучаючи деяку суму в багатого і скупого селянина (що майже неможливо), я відчував задоволення, споглядаючи його обурену фізіономію на тлі сірої шеренги старанно підстрижених тополь або величних галльських рівнин, які так чудово змальовував великий Мілле.

Отже, моїм останнім злочином став різдвяний злочин, веселий, затишний англійський злочин середнього достатку в стилі Чарльза Діккенса. Я вчинив його в одному гарному старовинному будинку поблизу Путні: з напівкруглим під'їздом для екіпажів, зі стайнею, з назвою, що значилася на воротах та з незмінною араукарією… Утім досить — ви вже уявляєте собі, що це був за будинок. Їй Богу, я тоді дуже сміливо і в повній відповідності до літературної традиції відтворив діккенсівський стиль. Навіть шкода, що того самого вечора я розкаявся й вирішив зав’язати з минулим».

І Фламбо починав розповідати всю цю історію зсередини, але навіть у такому викладі вона здавалася, щонайменше, химерною. Для стороннього спостерігача історія ця уявлялася просто незбагненною — і саме з цього ракурсу з нею має ознайомитися читач. Початком усіх подій можна вважати той момент, коли двері будинку відчинилися, і молоденька дівчина зі шматком хліба в руках вийшла у сад, де росла араукарія, погодувати птахів. Трапилося це на другий день Різдва. У дівчини було гарненьке личко і рішучі карі очі; про фігуру її судити ми не можемо: з ніг до голови вона була закутана в коричневе хутро так, що важко було зрозуміти, де закінчується кошлатий комір, а де починається пухнасте волосся. Якби не миле личко, її можна було б прийняти за вайлувате ведмежа.

Зимовий день надвечір ставав дедалі червонішим, рубінові відблиски на оголених клумбах здавалися примарами зів’ялих троянд. З одного боку до будинку прилягала стайня, з іншого — починалася алея, точніше, галерея з переплетених угорі лаврових дерев, яка вела у великий сад за будинком. Юна дівчина накришила птахам хліба (учетверте чи вп’яте за день, тому що попередні рази його з’їдав пес) і пішла лавровою алеєю в сад, де мерехтіло листя вічнозелених дерев. Раптом вона скрикнула від подиву, щирого чи удаваного — невідомо, бо, підвівши очі, побачила, що на високому паркані, наче вершник на коні, у чудернацькій позі сидить якась дивна фігура.