Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

Нарешті він спокійно сказав священикові:

— Злодій був зовсім не дурний, але, мені видається, я знаю і розумнішу людину.

— Він розумна людина, — відповів отець Браун, — але я не знаю, кого ви вважаєте розумнішим.

— Вас, — сказав полковник і засміявся. — Будьте спокійні, я не збираюся садити злодія до в’язниці. Але я віддав би купу срібних виделок за те, щоб довідатися, як ви втрапили у цю історію і як вам вдалося відібрати у нього срібло. Здається мені, що ви — найбільший спритник у сьогоднішньому товаристві.

Священикові, мабуть, сподобалася грубувата прямота військового.

— Звісно, полковнику, — сказав він посміхаючись, — я нічого не можу повідомити вам про цю людину та її приватні справи. Але я не бачу причин приховувати від вас зовнішній бік скоєного, наскільки я сам його зрозумів.

Із несподіваною для нього легкістю отець Браун перестрибнув через бар’єр, сів поруч із полковником Паундом і собі подригав коротенькими ніжками, немов хлопчисько на паркані. Розповідь свою він почав так невимушено, наче розмовляв зі старим приятелем біля різдвяного каміна.

— Розумієте, — почав він, — мене замкнули у тій маленькій комірчині, я писав одного листа, коли почув, що пара ніг витанцьовує цим коридором такий танець, якого не втнеш і на шибениці. Спершу лунали кумедні дрібні кроки, наче хтось ходив навшпиньки; потім було чути кроки повільні, впевнені — словом, кроки солідної людини, що розгулює з сигарою. Але крокували одні й ті самі ноги, у цьому я готовий був заприсягнутися; легко, потім важко, потім знову легко. Спершу я прислухався просто знічев'я, а згодом ледь не збожеволів, намагаючись зрозуміти, для чого одній людині знадобилося ходити двома різними способами. Одну ходу я знав, вона була схожою до вашої, полковнику. Це була хода ситого джентльмена, який ходить не тому, що схвильований, а радше тому, що взагалі рухливий. Інша хода здавалася мені знайомою, тільки я ніяк не міг пригадати, де я її чув і де раніше зустрічав дивних істот, що бігають навшпиньки таким чином. Невдовзі до мене долинув дзенькіт тарілок, і відповідь виявилася ясною як день Божий: це була хода лакея, який кулею мчить подавати до столу, схилившись уперед й опустивши очі. Потім я подумав ще хвилину, і мені здалося, що я зрозумів задум злочину так чітко, ніби сам збирався його здійснити.

Полковник уважно подивився на священика, але його лагідні сірі очі були безтурботно спрямовані на стелю.

— Злочин, — продовжував він повільно, — це як витвір мистецтва. Не дивуйтеся: злочин — не єдиний витвір мистецтва, котрий виходить з майстерень пекла. Але кожен справжній витвір мистецтва, байдуже, чи він небесного, чи диявольського походження, має одну неодмінну особливість; основа його завжди проста, яким би складним не було виконання. Наприклад, у «Гамлеті» фігури могильників, квіти божевільної дівчини, потойбічна чарівність Йорика, блідість духу і посмішка черепа — все це сплетено у вінок для похмурої людини у чорному. І те, що я вам зараз розповідаю, — додав він, посміхаючись і повільно злазячи з бар’єра, — теж проста трагедія людини в чорному. Так, — продовжував отець Браун, зауваживши, що полковник дивиться на нього з подивом, — уся ця історія зводиться до чорного одягу. У ній, як і в «Гамлеті», чимало всіляких нашарувань, на кшталт вашого клубу, наприклад. Є мертвий лакей, який був там, де бути не міг; є невидима рука, яка зібрала з вашого столу срібло і розчинилася у повітрі. Але кожен розумно задуманий злочин врешті-решт ґрунтується на чомусь цілком пересічному, анітрохи не загадковому. Таємничість з’являється пізніше, щоб зіштовхнути нас убік, на хибний слід. Сьогоднішня справа — велика, тонко задумана і (з погляду пересічного злочинця) дуже вигідна. Вона базується на тому загальновідомому факті, що вечірній костюм джентльмена, як дві краплі води, схожий на костюм лакея — обидвоє носять чорні фраки. Усе інше — гра, і навдивовижу тонка.

— І все ж, — зауважив полковник, злазячи з бар’єра і похмуро розглядаючи свої черевики, — все ж я не цілком упевнений, що зрозумів вас.

— Полковнику, — мовив отець Браун, — ви ще більше здивуєтеся, якщо я скажу вам, що демон нахабства, який вкрав ваші виделки, весь час розгулював у вас на очах. Він пройшов коридором разів двадцять взад і вперед — і все це при повному освітленні й на очах у всіх. Він не ховався по кутках, де його могли б запідозрити. Навпаки, він безупинно рухався і, де б він не був, скрізь, здавалося, мав повне право на перебування. Не питайте мене, як він виглядав, тому що ви самі бачили його сьогодні шість чи сім разів. Ви разом з іншими високодостойними панами чекали на обід у вітальні, у кінці проходу, біля самої веранди. І ось, коли він проходив серед вас, джентльменів, він був лакеєм зі схиленою головою, серветкою і фалдами, що розвівалися під час стрімкої ходи. Він вилітав на веранду, поправляв скатертину, переставляв щось на столі й мчав назад у напрямку контори і лакейської. Але як тільки-но він потрапляв у поле зору конторського клерка і прислуги, з голови до ніг ставав іншою людиною, про що свідчили його вигляд і манери. Він блукав серед слуг з тією розсіяною недбалістю, яку вони так звикли спостерігати у своїх патронів. Їх не мало дивувати, що гість розгулює по всьому будинку, неначе звір, який снує в клітці у зоопарку. Вони знали: ніщо так не вирізняє людей вищого кола, як саме звичка ходити всюди, де їм лише заманеться. Коли він пересичувався прогулянкою коридором, він повертав і знову проходив повз контору. У тіні ніші в роздягальні він, немов за помахом чарівної палички, змінював свій вигляд і знову послужливим лакеєм мчав до «Дванадцяти справжніх рибалок». Джентльменам не випадає звертати увагу на якогось лакея. А як може прислуга запідозрити в чомусь джентльмена, що прогулюється? Раз чи два він утнув ще ризикованіший фокус. У конторі він поважно попросив сифон із содовою, заявивши, що хоче пити. Потім невимушено додав, що візьме сифон із собою. Так він і зробив — швидко і вправно проніс його попри усіх вас, джентльменів, як лакей, що