Оксана Ігорівна Усенка - Все правильно

аеропорту!) і провів гарну ніч з нею, потім з іншою… І Женя заспокоївся, прогнав зайві сумніви, проігнорував щось тихо, але наполегливо нашіптуючу інтуїцію. Розслабився, пішов прогулятись містом як переможець. Аякже, успішний британець, оглянув стародавнє місто, домовився з його жителями, що ще цікавого можна йому запропонувати? Він вже все бачив і до всього готовий! Готовий. Ага…

Пішов і … зустрів її. І знову, як п'ятнадцять років тому, почалась чортівня. Ні, зі справами все добре (на диво), але попри всі наглядні атрибути цілком успішного відрядження, він не міг відбитися від думки, що готовий вже бігти на літак, аби тільки забратися звідси. Так паршиво йому було тільки двічі в житті. Коли померла мати і коли п'ятнадцять років назад він вирішив, що більше і кроку не зробить до дивної дівчини, з якою провів ніч.

Накинувши за звичкою світлий плащ на сорочку, Женя покинув номер і просто бездумно йшов містом. Темні провулки, освітлені вулиці, молодь, бомжі, авто, тролейбуси, маршрутки… В порівнянні з Лондоном, Київ звичайно суттєво недотягував, але зараз Женя це не дуже і помічав. Він йшов, як п’яний, на повному серйозні роздумуючи, а чи не дійти до Дніпра і не пірнути з мосту, але знову і знову спливаючи в пам’яті рядки пісні

«Она надеждою зовется, и верить хочется,

Так верить хочется,

Что эта нить не оборвется и жизнь не кончится,

Не кончится…»

змушували його раз за разом кружляти вулицями. Поки, в якийсь момент він, не зупинився перед розлогим квітучим каштаном, зачудовано роздивляючись свічки пізніх квітів і розуміючи, що і кроку більше не може ступити. Що всі сили покинули його. І він нічого вже не хоче, взагалі нічого. Душу тріпало і шматувало на частки від болю, спогадів, картання, жалю за власні вчинки.

- Києве, що ти від мене хочеш? Що я тобі зробив?!- прошепотів виснажено чоловік, звертаючись до дерева і розуміючи, що, здається, сходить з розуму. Кинувши на нього зачудований погляд, поруч пройшла пара дівчат. – Так, я її не шукав, але в мене були причини! І до речі, вона мене сьогодні навіть не пізнала… - дерево тихо, але явно докірливо, шурхотіло листям. - Що ти хочеш? Щоб я готовий був впасти навколішки, зустрівши її? Та я вже готовий! Готовий був ще тоді…- Женя, заплющивши очі, притулився до стовбура дерева, але мабуть зачепив головою мокре гілля і отримав на голову цілу зливу холодної води, що змусила його різко прийти до тями і підняти очі. А піднявши, він не міг повірити тому, що побачив – прямо мимо нього, на відстані простягнутої руки, йшла Ліза… З розпущеним довгим волоссям, що явно побувало під дощем, в тій же блакитній сукні…

-Ліза…- Женя видихнув це ім’я, наче молитву, дяку і благання містичному місту, цього разу не знущатись з нього. Жінка, попри його впевненість, що то не більше ніж галюцинація виснаженого організму, застигла на пів кроці, і повільно наче з острахом повернулась до нього. Женя дивився у ті бездонні очі, які, як і колись здавалось вміщували всі зірки всесвіту, і розумів, що всі логічні доводи, які він собі придумав колись давно, про оптичний ефект, втомлені від сонця за день очі, неякісні цигарки, не витримують жодної критики. Зірки всього всесвіту в очах - це не зображення, яке бачили його очі, то відчуття, яке просто так розпізнавалось його практичним мозком. Свідомістю, яка не визнавала кохання, навіть коли Доля не просто недвозначно натякнула, а ткнула його в це кохання носом…

- Лізо, це таки ти? – Женя засміявся, спочатку тихо, потім гучніше, але коли жінка почала озиратись з думкою явно тікати, він різко замовк і зробив крок вперед. Ще одного шансу не буде, - це він точно знав. Якщо і зараз вона піде, то вже назавжди. І не буде більше жодної випадковості, жодної зустрічі… Ось так і стають містиками, в одну мить отримавши знання звідкись ззовні, але вже не дивуючись, не відкидаючи саму думку, що таке можливо, хапаєшся за інформацію з наміром використати її якнайкорисніше.

- Вибач, я мабуть тебе налякав. Та все в порядку, я не під кайфом і не п’яний. Це нервове. Просто давно вже так гостро не відчував на собі, властиву тобі притаманність ставити моє життя догори дригом.

Ліза просто стояла і дивилась на нього, але в її бездонних очах, які він так часто бачив уві сні, чоловік не бачив пізнавання. - Не пізнаєш? Зовсім? - Женя зробив ще один крок уперед і був тепер перед жінкою, що, наче застигла на відстані витягнутої руки. Відчував запах мокрого волосся, що переплітався з якимось ледве відчутним парфюмом і запахом каштану, в тіні якого він стояв. - Невже навіть не згадаєш? – Женя у відчаї повільно простягнув руку і торкнувся її руки, яка притримувала сумку на плечі. Відчутний удар током, знайомий до болю, але найжаданіший за будь яке забуття, пронісся від кінчиків пальців до серця, яке відчутно пропустило один удар. – А нічого ж не змінилось… Для мене. - він з сумною посмішкою відняв року, вдивляючись в її очі. Жінка від його дотику відступила на крок і її очі широко розкрились.

-Женя…

Так, вона пізнала його. Впізнала і згадала. Це він навіть не побачив, відчув. Відчув, як наче дев’ятиметровий вал її накрило спогадами. Накрило, не менше ніж його самого зранку. Ліза, не вірячи, дивилась на нього і він помітив, що з кутиків її очей почали капати сльози, а все тіло почало трусити, так, наче вона раптово змерзла, наче її різко дістали з крижаної води на морозне повітря. Так, на вулиці було доволі свіжо, але ж за мить до цього вона гуляла в легкій сукні і зовсім не мерзла! Але Женя навіть не здивувався, він поспіхом скинув плащ і накинув їй на плечі, а вже збираючись відняти руки, зустрівся з нею поглядом і, завагавшись на мить, обережно пригорнув жінку до себе, зігріваючи своїм теплом і розуміючи, що його самого трусить. Так, наче він пробивається через метрову товщу криги, розтоплюючи її власним серцем, що калатало так, ніби він біг багатокілометровий марафон. Він прикрив повіки, відчуваючи, як реальність втрачає сенс, просто зникає.

   - Ти чаклунка. Ти тоді таки вкрала мою Душу…

Глава 8

Ліза

2001р

   - Подруго, що з