Оксана Ігорівна Усенка - Все правильно

було бажання, та і дорогу я не дуже розгледіла. Роздивишся там щось, коли тобі гланди полірують язиком. Але ж наявність розуму і непоганої фактури ще не привід віддатися хлопцю в дірявому курені!

- Та я ж і не пропоную.

- Це добре. Бо я б дуже здивувалась, якби ти мені таке запропонувала. Фух. А ти як погуляла? – подруга нарешті виговорилась і тепер прискіпливо оглянула Лізу. – щось ти тихенька.

- Нормально. Відсипатись буду на пляжі.

- Як завжди. До речі, там хлопці мають ще наші ковдри повернути.

- Які хлопці?

- А Бог його зна. Якісь, наче з нашого пансіонату. Слізно просили залишити, бо вони бажали спати на пляжі, а без ковдр холодно. Ти пішла, і я їх пожаліла.

-Катя! Але ж нам їх повертати! Як ти їх тепер шукати будеш? Та, навіть вони, як нас шукати будуть, щоб повернути?

- Ну я сказала третій корпус…

- А кімнату?

- Ой…

- Твою ж дивізію…

- Та вони так слізно просили і запевняли, що після сніданку занесуть. А мені було ліньки ще в кімнату повертатись з ковдрами, ти змилась з черговим залицяльником. А до мене цей коники підбивав...

-Угу…чудово. Ти їх пізнаєш?

-Е…

-І я – Ліза з осуджуючи виглядом подивилась на подругу.

-Ну темно було ж…

- Отож. А, нехай, будемо сподіватись на диво. Грошей, оплатити втрату ковдр, в нас все одно немає!

- О, дива - то твоя стихія. – підморгнула Катя подрузі.

- Та яке там… - Ліза відмахнулась, подумавши шо зараз би вона не відмовилась від дива, але його точно не буде.

Диво таки мало місце, принаймні з ковдрами. Акурат після сніданку, до дівчат, що йшли зі столової, підійшла пара хлопців і урочисто вручили ковдри, щиро дякуючи за порятунок від холодної смерті на пляжі.

   - Катя, ти когось з них пізнала, що так впевнено трималась?- спитала Ліза подругу, коли хлопці пішли.

   - Ні звичайно, але я пізнала наші ковдри! І думка про те, що ти зі мною зробиш, якщо їх не повернуть, дуже гарно простимулювала пізнавання. – розсміялась Катя.

   - Да-а… Але як вони нас знайшли?

   - Та чи невелика різниця? Хоча казки про зорі, що відображаються в ваших очах, вони гарно придумали. Романтики блін.

   - А мені цікаво, де вони змогли розгледіти «холодну смерть» на пляжі. Там же вночі якраз комфортна температура!

   - До речі, про пляж. Пішли швидше, бо я спати хочу, а поки не спекотно, можна покуняти без остраху зваритись до стану печеного раку. Це твоїй шкірі все до лампочки, бо вона і так наче в природженої мулатки, а мені таке щастя не перепало.

Ліза мовчки кивнула, раптом відчувши, як накотив спогад про минулу ніч, про те як її, справді шоколадні в вечірньому освітленні, пальці, лежали на торсі Жені, який був жовто-червонуватого кольору. Як залишали світлі сліди там, де доторкались, кожного разу відчуваючи наче легкі голочки напруги, що пронизували пальці і все її єство… І його пояснююче – «от, крем від засмаги закінчився…».

   - Є, подруга, ти мене чуєш?-

   - Так. Пішли.

   - Точно все гаразд?

   - Так, звичайно…

Женя

2016

Потинявшись кілька годин по номеру і поступово дійшовши до стану коли єдиним бажанням було битись головою об стіну, в ритмі пісень «Кіно», що чутно було з сусіднього номеру (ну, звичайно, що ще мало грати у сусідів, як не пісні двадцятирічної давності?), Женя вирішив піти провітритись. Чорт з ним з завтрашнім раннім підйомом, діловими зустрічами і літаком. Зараз йому було все одно – хоч потоп чи кінець світу! Йому було потрібно на свіже повітря. Подихати, відволіктись. Як би він знав, як його накриє спогадами в цьому місті, то не поїхав би сюди за будь яку нагороду. Так, він чоловік, він багато що може витримати, але жодна вигідна ділова поїздка не варта того, що з ним відбувалось!

Порівняно з тим, що сьогодні з ним творилось, минулі п'ятнадцять років були просто легкою прогулянкою по життю. І не важливо, що за цей час він встиг побути і посудомийником, і кухарем, і стриптизером, і механіком-менеджером і помічником інженера який поступово, шляхом тяжкої наполегливої праці, доріс до статусу бізнесмену в чужій країні. Проте чи чужій? В Великобританії він мав все потрібне для життя, давно відчував себе як вдома, радше в Пітері він був гостем, як і тут, в Києві.

Він думав, що поховав, позбувся свого минулого ще тоді, коли просто втік, коли ледве не втопився в мілкому теплому Азовському морі, коли покинув Пітер, коли зробив все, щоб переконати себе, що кохання таки немає, що кілька зустрічей і одна ніч не можуть змінити все життя цілком раціональної людини, в якої є зважений та побудований план життя, в який просто не могло вписатись якесь чудне дівча… Він так думав доволі довго. Мабуть занадто довго. Київ посміявся, як з його впевненості, так і з його наївної думки, що українку можна забути. Ох, не даремно турки до цих пір згадують Роксолану, а українських дівчат цінують по всьому світу на вагу золота. Як там було… «ой не кохайтесь дівчата, та із москалями…». Ні, то не з тієї опери. То Шевченко про дівчат писав, як про постраждалу сторону. Угу, то ще велике питання, кому гірше від того кохання. Великий український письменник просто не був по іншу сторону барикад – москалям не так вже і солодко приходиться. І нехай він не зовсім москаль – бабка полячка по одну родову гілку, та дід фін по іншу, суттєво розбавили москальску кров, але… Але, мабуть, для Києва він так і зостався москалем, якого містичне місто мучило за страждання всіх ображених українських дівчат, витончено знущаючись з самовпевненого чоловіка. Не звертаючи уваги, що за документами він британець. Чхало це місто на формальності з високої гірки, а гірок у нього тут дай Боже… Київські кручі, навіть попри варварську забудову, залишаються Київськими кручами.

Ступаючи на українську землю, Женя був готовий до спогадів, можливо, якоїсь несподіванки неприємної у справах, наприклад, упередженого відношення до уродженця Росії. Але ні. Все починалось чудово – кілька на диво успішних зустрічей і підписаних контрактів, в перший же день він познайомився з красивою (прямо як з обкладинки модного журналу) дівчиною (прямо в