Нік Ремені - Таврований

Його повели по довгому темному коридору, змушуючи час від часу повертатися до стіни. У в'язниці стояла моторошна тиша. Тільки іноді чулися глухі дикі крики, що переходять у вереск. Кричав один і той же захриплий чоловічий голос.

Застукали і відкрилися важкі металеві двері. Охоронець заштовхав комісара в дверний проріз.

Камера, куди кинули Семена Васильовича, призначалася, ймовірно, на чотирьох. Це він визначив по нарах. Але в ній знаходилося близько двадцяти осіб.

Один чоловік лежав на нарах без руху і ознак життя. Кілька людей сиділо на них. Решта розташувалися прямо на бетонній підлозі, підклавши різні речі.

Руднєв окинув приміщення поглядом. Ніде не побачив вільного місця. Стояв розгублений. Спочатку він подумав, що йому так і доведеться стояти. Але сусіди біля нього натиснули на своїх сусідів з іншого боку. Руднєв насилу втиснувся між гарячих людських тіл і опустився на вологу бетонну підлогу.

Навпроти нього в обнімку з парашею сидів молодий юнак з блідим обличчям. Як він дізнався пізніше, куркульський син Коля Ковальов крав колоски. І вже кілька місяців чекав покарання.

Семен Васильович не встиг роздивитися хлопця. До нього одразу звернули погляди два десятки пар очей.

— Хто будеш? — Запитав упівголоса чорнявий чоловік.

— Колишній комісар Де-Кастрінського укріпрайону.

— Дострибався. Так тобі й треба. Це ви, комісари, у всьому винні. Довели країну, — сказав маленький мужичок середніх років з чорною щетиною волосся на обличчі.

Як пізніше дізнався Руднєв, його звали Віталієм. До арешту він мав невеликий свічковий завод. У зв'язку з переходом від непу до індустріалізації країни, завод прикрили, а господаря кинули за грати.

— Мені себе винити ні в чому, — відповів Семен Васильович. — Служив чесно.

— Стріляють вас і правильно роблять, — ніяк не міг заспокоїтися Віталій, поглядаючи на нового сусіда по камері спідлоба темно-карими очима.

— Заткнись! — Грубо обірвали його.

Віталій замовк, уперся руками в підлогу, відкинувся на стінку, де він відвоював собі місце. І спати нормально, і сидіти зручно.

В камері встановилася на деякий час тиша. Потім продовжилася вже розпочата до приходу Руднєва розмова.

— Розколовся я, братці, — схлипував Петрович. — Уламали, сволоти. Не встояв перед кулаками. Підписав протокол. Тепер мені світить вишка.

— Биття визначає свідомість, — зауважив Віталій. — Чи не дійшло?

— Заспокойся. Не кисни. Мені слідчий сказав, якщо зізнаюся чесно, підпишу свідчення, мені збережуть життя, — вимовив стрункий чоловік, який навіть у в'язниці не втратив поставу.

Семен Васильович відразу визначив, що це військовий. І не помилився. Коробцов теж служив у Далекосхідній армії. Його запроторили за грати зовсім недавно.

— Так і збережуть. Тримай кишеню ширше, — заперечив йому колишній суддя Іван Васильович.

— Хоч так гинути, хоч так. Краще померти небитим, ніж битим, — зауважив Коробцов.

Потяглися одноманітні і довгі похмурі дні. Вони були наповнені тяжким очікуванням подальшої долі. Розмови велися навколо того, зізнатися або все заперечувати, кого, скільки били, кого розстріляли, а кого відправили в табори. Люди згадували дні, проведені на волі, своїх родичів, друзів і товаришів по службі.

Вранці охоронці вели їх довгим темним коридором до туалету і привести себе в порядок. Потім повертали до камери. Періодично стригли наголо і голили. Організовано водили на короткі прогулянки. Кожен день по кілька разів виносили парашу. В черговий раз Коля Ковальов обіймав її і говорив кашляючи:

— Я!

Охочих винести парашу, розім'ятися і ковтнути свіжого повітря було багато. Але вони часто поступалися куркульському синку Колі Ковальову. Розуміли: тому залишалося небагато. Бетон забрав його сили. Він захлинався кашлем. Хапався за парашу і відпльовував туди слину, змішану з кров'ю.

Відкривалося вікно масивних металевих дверей. І через нього передавали миски з юшкою, маленькими шматочками, точно глина, хліба. Стукали ложки. Мешканці камери повільно сьорбали рідку юшку, ретельно пережовували хліб.

Через кілька днів Семена Васильовича викликали на допит. У маленькій кімнаті все було традиційно для місць позбавлення волі: стіл, два стільці — і все.

На одному зі стільців сидів уже знайомий йому Малишев, на інший посадили його.

Слідчий точно зірвався з ланцюга:

— Я здогадувався, що ти ворог народу. Так воно і вийшло. Подивися на цю папочку. Впізнаєш?

Семен Васильович впізнав заведену ще під час навчання в академії справу. Тоді він вчився і разом з іншими курсантами, більшість з яких брало участь у революції і Громадянській війні, вільно висловлював свої погляди. Вони йшли в розріз з політикою закручування гайок, яка інтенсивно проводилася після смерті Володимира Ілліча.

Курсанти побачили, що їх надії на побудову кращого суспільства виявилися ілюзіями, вони побачили, що революція не принесла загального блага, до влади прийшов новий бюрократичний клас. Він привласнює собі завоювання народу, перетворюючи робітників і селян на безправних жебраків і рабів.

Руднєв не приховував своїх поглядів і нікого не боявся. Адже це була його влада. За неї він проливав свою кров.

За це йому довелося поплатитися. Його тягали до слідчого, лякали наслідками. На руках була дружина і маленький син. Студент робив все, щоб вирватися з порочного кола, не позбутися волі, а, може, і життя.

Тоді йому винесли догану з занесенням в облікову картку. Він відбувся тільки партійним стягненням. Зараз стараннями Малишева ця папочка потрапила в особовий відділ Далекосхідного фронту. Загрожувала йому багатьма неприємностями. І перша з них, що він опинився за ґратами в'язниці. В камері попереднього ув'язнення.

Малишев дивився на нього сірими немигаючими очима. Тримав в руках справу і мовчав. Семен Васильович теж не говорив ні слова. Його кругле, смугляве обличчя ще не перестало радіти життю, хоча в душі він уже відчував наближення чогось неприємного і невідворотного.

Зрозумівши, що не «дістав»