Нік Ремені - Таврований

Прокурор СРСР Вишинський представили Сталіну варіант обвинувального висновку по справі. Вождь переглянув його і вніс зміни та поправки. Текст обвинувального висновку набув остаточного вигляду.

У червні 1937 року справа за обвинуваченням Маршала Радянського Союзу Тухачевського в шпигунстві, зраді Батьківщині і підготовці терористичних актів була розглянута в закритому судовому засіданні без участі захисників і без права оскарження вироку. Про хід судового процесу інформували І. В. Сталіна, який вимагав застосування до всіх підсудних вищої міри покарання. Відразу ж після цього Тухачевського та інших обвинувачених розстріляли в будівлі Військової колегії Верховного суду.

— Нічого не можна було змінити? — Запитав Руднєв.

— Абсолютно. Правосуддя здійснювалося за заздалегідь розробленим планом.

— Оголосили ворогами свій власний народ?

— Всяка погань, нікчеми намагаються довести вождю свою відданість. Волають несамовитими голосами: вороги! Їх перекричати неможливо.

— Бий своїх, щоб чужі боялися?

— Мені довелося зустрічатися з Леніним перед самою його смертю. Коли він ще був при свідомості. Питав його, чому НЕП ввів. Він мені чесно відповідав, що спроба побудови соціалізму і комунізму не вдалася. Можна спробувати загнати населення в новий лад силою, але для цього доведеться покласти багато голів.

— Хто б знав у 1917 році, що все так обернеться?

— Ах, Семен. Семен. Іноді згадував нашу зустріч і наші високі мрії про світле і правильне життя. А доля повернулася до нас іншою стороною. Все, начебто, є: і посади, і звання, і нагороди. Але немає головного — свободи і справедливості. Нас натовпом заганяють у комунізм.

10

Незабаром після зустрічі з Блюхером Семена Васильовича стали частіше викликати в політуправління і особовий відділ фронту. Його змусили написати інформацію. Він передав по одному екземпляру Вайнеросу і Малишеву.

Перший перестав його запрошувати до себе, а другий відразу почав уточнювати інформацію. Він по кілька разів задавав одні і ті ж питання. Детально розпитував про ситуацію в Де-Кастрінському укріпрайоні.

У сім'ї знали про виклики. Кожен похід Семена Васильовича в особовий відділ викликав у домашніх почуття страху. Домна Данилівна згадувала слова циганки, сказані Семену кілька років тому в Маріїнську: «Від суми і тюрми не зарікайся». Якимось жіночим чуттям вловлювала, що вони можуть виявитися пророчими. Але нічого не говорила чоловікові, намагалася зберігати спокій в родині.

Семен Васильович, щоб не хвилювати рідних, почав приховувати інформацію про відвідування особистів, а тим паче ставити до відома дружину, про що з ними ведуться розмови. Обмежувався загальними фразами.

Між тим, слідчий розширював коло своїх інтересів. Він більш конкретно питав не лише про його оточення в Де-Кастрі, але і в керівництві фронту, навіть у Першій військовій будівельній бригаді. Туди його недавно призначили.

Його втягували в якийсь жорстокий фарс. Підозри спочатку викликали у нього посмішку. Настільки виглядали абсурдними. Але так здавалося йому, але не Анатолію Івановичу. Той цілковито серйозно говорив про шкідництво, диверсії і шпигунство на користь японців. Семен Васильович відбивався руками і ногами від всієї цієї нісенітниці.

Як людина військова, політичний працівник, він звик до об'єктивної інформації, до розмов по суті. Він писав заяву в НКВС, щоб там розібралися в недоліках і покарали винних за реальні упущення, а не за якісь там шпигунські справи. Про це він прямо сказав слідчому.

— Анатолію Івановичу, я вас просив, щоб не використовували мої дані для далекосяжних висновків. Я написав записку з метою усунути в укріпрайоні недоліки.

— Не забувай, Рудньов. Ти не у себе в гарнізоні. Ти в особовому відділі фронту. І питання тут задаю я.

На одній із зустрічей з Малишевим Семен Васильович сказав:

— Факти, викладені в моїй інформації, в політуправління фронту, вже перевірені. За ними вжито заходів. Прийміть до відома.

Малишев на його слова нічого не відповів. Відпустив Руднєва. Кілька місяців його ніхто не чіпав. Семен Васильович вирішив, що все обійшлося. Його залишили в спокої.

Але він глибоко помилявся. У лютому 1938 року в його кімнатку в гарнізоні, яку ділила на дві частини фіранка, зайшли особисти. Вони не стали нічого шукати, нічого пояснювати. Лише показали постанову про арешт і сказали:

— Збирайтеся, ідіть з нами.

У кімнаті запанувала тиша. Притихли навіть діти. Було чутно, як цокають ходики.

Домна Данилівна кинулася на шию чоловікові. Не відпускала його від себе. Він розвів її руки, прошепотів на вухо:

— Їдьте до моїх родичів.

Зібрали найнеобхідніші речі. Руднєв покірно пішов до виходу. Уже перед самими дверима обернувся і промовив:

— Ти чула, Ньома?

Вона не відповіла. Притиснулася до дверного отвору. Так і стояла, поки на сходах не стихли кроки важких чобіт.

Семен Васильович думав, що при будь-яких розкладах рідним краще виїхати. Родичі в Путивлі допоможуть пережити небезпечний час. Працівникам органів важче їх дістати. Не те, що в Хабаровську, під боком.

Здається, зовсім недавно вони розмовляли з Блюхером про небезпеку, що насувається. Про чистки командного складу Робітничо-Селянської Червоної армії. Ще тоді маршал висловлював побоювання, що розстрілом М. М. Тухачевського справа не обійдеться. Караюча рука НКВС дістала і його, комісара.

«За які гріхи? — Думав Руднєв. — Чим я завинив? З юних років брав участь у революційному русі, захищав завоювання Жовтня. А зараз мене ведуть як злочинця, ворога своєї країни і народу».

Семена Васильовича кинули у внутрішню в'язницю управління НКВС по Хабаровському краю. Він взувся в кирзові чоботи, переодягнувся в сіру робу. І взуття, і одяг не підходили йому. Були на кілька розмірів більше. Руднєв завжди стежив, щоб на ньому строго сиділа форма, ретельно застібав всі ґудзики, постійно підшивав свіжий комір в гімнастерці. Зараз відчував себе не в своїй тарілці.