Джон Гришем - Інформатор

як усе діє, його улюблена суддя уже назбирала ціле портфоліо таких справ за останні роки. На її рахунку були вже інші узаконені бізнес-проекти: торгівельний центр, аквапарк, два ресторани, кілька маленьких готелів і багато необлаштованої землі в черзі на будівництво.

— Не бажаєш іще чогось випити? — запитала Клаудія. — Я хочу обговорити з тобою ще два питання.

— Я сам принесу.

Бонн підвівся і попрямував до кухні, де на столі стояла міцна випивка, хоча сама господиня не пила. Дюбос наповнив склянку, кинув два кубики льоду й повернувся на місце.

— Я слухаю.

Клаудія глибоко вдихнула — сказати це було непросто.

— Вілсон Ванго.

— І що? — різко відповів Дюбос.

— Просто вислухай мене, добре? Він уже відсидів чотирнадцять років. Зараз Вілсон хворий: емфізема, гепатит і якісь проблеми із психікою. Він був жертвою багатьох побиттів і нападів, які пошкодили йому мозок.

— Продовжуй.

— Через три роки Вілсон зможе подати прохання про дострокове звільнення. Його дружина помирає від раку яєчників, родина у відчаї й усе таке. Жахлива ситуація. Хай там як, а хтось звернувся до губернатора і той вирішив пом’якшити покарання, якщо я погоджусь.

У Дюбоса спалахнули очі, він поставив випивку на стіл і витягнув палець у бік співрозмовниці:

— Сучий син вкрав 40 тисяч доларів у одного мого знайомого. Я хочу, щоб він помер у в’язниці, бажано під час наступного нападу. Ти ж це розумієш?

— Ну, що ти, Бонне. Я призначила йому максимум лише через тебе. Та він уже достатньо відсидів. Бідолаха помирає, так само як і дружина, пожалій його трохи.

— Ніколи. Я не зжалюсь над ним. Те, що йому дісталась в’язниця, а не куля в лоб, — це вже щастя. Чорта з два, Клаудіє, Ванго не вийде звідти.

— Добре, добре. Випий щось. Заспокойся. Розслабся.

— Не треба мене заспокоювати. Що ще в тебе на думці?

Вона відпила ковток чаю і якийсь час помовчала. Коли атмосфера трохи розрядилась, Макдовер продовжила:

— Мені вже п’ятдесят шість. Сімнадцять із них я ношу суддівську мантію, а це трохи втомлює. Зараз мій третій термін, за відсутності опозиції наступного року мені гарантовано двадцять чотири роки на цій посаді. Годі вже. Філліс теж планує вийти на пенсію, і ми хочемо поїхати в навколосвітню подорож. Мені набридли Стерлінг і Флорида, а їй — Мобіл. У нас немає дітей, а отже, нас нічого тут не тримає. Чом би й не вирушити кудись? Пустити в хід трохи наших індіанських грошей.

Вона замовкла і подивилась на співрозмовника:

— Що ти на це скажеш?

— Звісно, зараз мене все влаштовує. Свого часу мені сподобалось у тобі те, що ти напрочуд швидко погодилась на хабар і з моменту, коли це сталося вперше, безнадійно закохалась у гроші. В цьому ми схожі. Різниця у тому, що я народився з любов’ю до корупції, вона записана у моїй ДНК. Я краще вкраду гроші, аніж стану їх заробляти. Ти інша, правильна, але легкість, із якою тебе вдалося навернути на темний бік, мене вразила.

— Я не була «правильною». Мною керували лють і пристрасне бажання принизити мого колишнього чоловіка. Я прагнула помсти, а в цьому немає нічого «правильного».

— Я лише хочу сказати, що навряд чи мені пощастить знайти іншого суддю, якого буде так легко купити.

— А ти впевнений, що він тобі потрібен? Коли я залишу справи, дохід від казино буде лише твій — непогано як для запасного варіанту. Політики й так належать тобі. Ти уже забудував половину округу, а ще маєш порох у порохівницях. Поза сумнівом, принаймні я так гадаю, — ти й сам чудово даси собі ради й без судді на утриманні. Я втомилася працювати, й буду з тобою відвертою — хоча це слово і не дуже підходить для нас — я хочу пожити трохи традиційним життям.

— Це ти про гроші чи секс?

— Ну, ти й придурок. Звісно, про гроші, — відповіла Клаудія, не стримуючи сміху.

Бонн теж розсміявся. Він знову взявся за склянку з горілкою. Ідея йому сподобалась, адже ставало на один рот менше, і то який.

— Я це переживу, — сказав він.

— Звісно, переживеш. Я ще не прийняла рішення, але хотіла, щоб ти знав про мої наміри. З часом набридає проводити процеси розлучення та відправляти когось на довічне у в’язницю. Я ще не обговорювала це з жодною людиною, окрім Філліс.

— Ви можете довірити мені свої найпотаємніші секрети, ваша честь.

— Ми ж такі друзі, що й водою не розіллєш.

Бонн встав і оголосив:

— Ну, мені вже час. Зустрічаємось наступного місяця, як зазвичай?

— Так.

Виходячи з будинку, він підхопив порожню шкіряну сумку, як дві краплі води схожу на ту, що приносив із собою, тільки набагато легшу.

Розділ 7