Софі Періно - Дочка Медічі

сонця. Я стою на колінах, аж доки вже не відчуваю ніг. Повернувшись до апартаментів Генріха, я з тихим рипанням відчиняю двері й бачу Кастелана біля його ліжка.

— Ваша високосте,— каже він,— вам не можна тут бути. Є небезпека зараження.

— Але вона мені потрібна,— голос Генріха хриплий, але впевнений.

Я ігнорую лейб-медика.

— Я вам потрібна, і ось я тут,— кажу я, посуваючи стілець до узголів’я і стискаючи його руку.

Кастелан хитає головою, але мовчить. Після кровопускання Генріх позіхає. Я хочу піти, проте, вирвати руку не можу — так міцно він стискає її уві сні. Я намагаюсь умоститися комфортніше.

— Ні!

Цей вигук розвіює мою незручну дрімоту. Я розплющую очі. Кімната занурена в напівтемряву. З іншого боку ліжка стоїть мати з Кастеланом. Бажаючи залишитися й послухати розмову, я знову заплющую очі.

— Ваша величносте,— урочисто лунає низький голос Кастелана.— Жар дуже сильний, і це небезпечно. Подивіться, як він пітніє і тремтить. Я підозрюю малярію.

Малярія. Ця хвороба поширена там, де тепло і волого, а у Байонні — з її річками та болотами — саме такий клімат. Ах, Боже мій, ну чому ж це не просто застуда?

Я чекаю реакції матері. Але панує тиша. Глибока тиша. Коли, зрештою, вона починає говорити, її голос здається дуже хриплим, нагадуючи мені інтонації брата, з якими він просив мене залишитися з ним.

— Наскільки це серйозно?

— Ваша величність знає, що на ранній стадії це неможливо визначити. Мені навіть не відомо, про яку малярію йдеться, доки ми не з’ясуємо тип лихоманки. Сподіваємось, випадок не надто серйозний.

— Чому?

— Ваша величносте?

— Чому Господь мене випробовує?

Кастелан витримує паузу. Я співчуваю йому: як відповідати на таке запитання? Потім він кашляє.

— Ваша величносте, я застосую всю мою майстерність. Не впадайте у відчай. Принц сильний...

— Я не дурна, пане Кастелан. Починаючи від близнюків, яких я втратила, і закінчуючи королем з його постійними хвилюючими проблемами з диханням,— як не дивно, голос матері стає впевненішим у міру того, як вона визнає страшну правду.— Єдина здорова дитина з усіх моїх дітей — це принцеса Маргарита.

Я відчуваю певну гордість, хоча нічого не зробила для отримання мого загалом непоганого здоров’я. Можливо, її слова мене тішать, тому що, крім моєї краси, яка теж є подарунком від Бога, а не результатом тяжкої праці, мене рідко хвалять за щось.

— Тоді вам пощастило.

Мати пронизливо сміється.

— Ви називаєте це щастям? Сини слабкі, а донька здорова і сповнена сил? Я бачу в цьому не щастя, а лише прокляття. Я вже поховала одного сина. Я маю не так уже й багато синів, аби поховати ще одного. Донькою я могла би пожертвувати. Робіть усе, що у ваших силах, Кастелан, і навіть більше.

Гіркий клубок підступає мені до горла, і я заплющую очі міцніше. Якби ж я була далеко звідси і не чула слів матері. Якби ж це я захворіла, а не Генріх. Але моє найпалкіше бажання — аби моє життя мало таке ж значення для оточуючих, як і життя Генріха — для матері, для королівства, для будь-кого.

По шести днях ми дізнаємося діагноз Генріха — триденна лихоманка. Я чую, як він кричить у гарячці, поки я сиджу в передпокої. Кожен третій день він страждає від лихоманки. Розпочинається третій цикл, і Кастелан чекає на покращення його стану. Натомість жар підсилився настільки, що вранці з моїм братом стався жахливий напад. Я чую, як мати вигукує накази тим, хто тримає його, аби він не завдав собі шкоди. І мене охоплює страх, якого я ніколи не знала.

Мати майже не виходить із апартаментів Генріха, їй було важко залишати його для виконання своїх обов’язків під час зустрічей з іспанцями, але, зрештою, вони поїхали. Цього дня Генріх кличе мене. Він стільки разів вимовив моє ім’я, що я збилася з рахунку. Проте я мушу чекати, доки двері не відчиняться і мати не запросить мене, але цього не трапляється.

Єдине, що може позбавити мене страху і безпорадності,— молитовник. Я прошу принести мені лавку для молитви й часослов. Улаштувавшись біля дверей до опочивальні Генріха, я маю надію, що Господь краще прислухається до моїх благань, коли зовсім поряд лунають крики брата. Я починаю з Літанії до всіх Святих. Розглядаючи обличчя мучеників, я відчуваю, як сльози заливають мені очі. Мій замутнений погляд звертається до святої Агнеси, яка чинила мужній опір усім переслідувачам і будь-яким спокусам. Вона покровителька всіх молодих жінок, які зберігають цноту,— вона має допомогти мені. Поки я вивчаю її миле обличчя, у голові крутиться одна-єдина думка — я і тільки я можу врятувати Генріха. Не молитвами, а жертвою. Я мушу щось запропонувати.

Отець наш небесний, стільки благословенних святих віддали своє життя в ім’я вашої церкви. Вони вшановані християнами скрізь і відзначені вами за їхні жертви. Певно, померти заради родини — теж шляхетний вчинок. Прийміть моє життя замість життя брата. Королівський дім Валуа потребує трьох живих синів. Доньками можна пожертвувати; мабуть, ви чули, як її величність висловилася з цього приводу,— так само чітко, як чула це я.

Під час того, як прохання зриваються з вуст, мене охоплює надзвичайний спокій. Я гортаю сторінки, присвячені нічним молитвам. Якщо потрібна нагода молитися Пресвятій Діві за тих, хто помирає, за всіх, для кого незабаром настане вічна ніч, ця нагода випала саме зараз. Коли двері відчиняються, я заглиблена в молитву.

— Маргарито.

Я піднімаю очі — мати пильно дивиться на мене. Потім вона схвально киває так, ніби все розуміє. Це мовчазне схвалення зігріває мене. Вона підходить і заглядає