Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємниця зміїної голови

— Добре, що тобі ясно. Хочу ще, аби до тебе дійшло: вам обом пощастило, що ви — друзі моїх дітей. Вам можу не довіряти. Хай там батько в тебе хоч який поважний і багато робить для наших Подолян, все одно не можна красти в наших гостей мобільні телефони. Зате я довіряю своїм близнюкам. Аби з ким вони водитися не стануть.

— Дякую, — знову вичавив із себе хлопець.

— Поки нема за що. Буде ось як, — Рудик діловито ляснув себе по колінах. — Чекаємо неділі. При бажанні, я можу, звичайно, знайти спосіб зв'язатися з паном Лановим та перевірити, чи правду ти мені сказав. Тільки квапити події я не стану.

Прийде неділя. І якщо до обіду твого друга Богдана тут не буде або від нього не буде вістей, я почну діяти інакше. Пані Крук та Карлович із мене не злізуть. Щось вони уже затялися…

Данило кахикнув.

— Питання можна?

— Валяй.

— Коли у них мобільник зник?

— Кажуть — учора.

— Чому вчора не прибігли до вас?

— Кажуть — пізно було, вечір. Думали, на ранок знайдеться.

— І тільки на ранок згадали хлопця, що крутився напередодні біля їхньої машини?

Рудик від несподіванки подався назад, відкинувся на спинку стільця.

— Слухай, голова в тебе, хлопче, трошки варить… Щоб ти знав: я теж десь так подумав. Це ще одна причина, чому ми з тобою ось так говоримо. На ґвалт таких поважних людей, як оті двоє, я не маю права не реагувати. Але й визнавати крадіями всіх без розбору або тих, на кого мені вкажуть пальцем, теж не маю права. Раз ти кажеш, Даниле, що твій друг Богдан дасть про себе знати лише в неділю — хай так і буде. Тоді ми поговоримо з ними особисто. Якщо до того часу нічого не проясниться. Наприклад, ось це, — Рудик кивнув на злощасний наплічник.

— Ви про що? — Данилове нерозуміння було щирим.

— Про те, чого обікрадені не помітили. І що я за родом діяльності помічати мушу, — міліціонер витер спітніле чоло. — Спека, одначе… То чому це твій друг наплічника тут залишив? З чим на три дні в похід пішов? Невже з порожніми руками? Чи, може, свої речі твоєму татові в рюкзака доклав?

Данилові враз стало холодно, хоч за вікном шаленіла спека, а в їхній кімнаті стояла задуха. Він не міг придумати отак відразу, що відповісти пильному міліціонерові на цілком очевидне й логічне зауваження. Проте, схоже, негайної відповіді той і не чекав. Бо промовив:

— Не треба, не відповідай, хлопче. Краще подумай, що ти мені скажеш і покажеш за три дні. Отепер у мене все. Бувай, Данило Лановий.

Рвучко підвівся Рудик. Легенько, майже по-батьківському, ляснув хлопця по плечу й пішов, лишивши його наодинці з невеселими думками.

Богдан під ліжком теж не ворушився. Данило навіть на якийсь час забув про нього. Згадавши, підхопився, швиденько зачинив вікно, копнув край ліжка ногою.

— Вилазь, пішли вже всі.

Майстренко обережно висунув голову зі свого сховка. Увесь з'являтися не поспішав.

— Так і будеш там жити? — поцікавився Данько.

— А хіба є інші варіанти? — прогудів Бодя.

— Мусять бути, чуваче. Ти ж усе прекрасно чув. Ми ж фактично згоріли. Просто батько наших рудих друзів чомусь повірив нам. І дав нам часу до неділі. Час, між іншим, уже пішов, годинник цокає. Ми мусимо довести, що ти нічого не крав.

— Як?

— Способів маса, — зітхнув Данило. — Дієвий лише один: треба спочатку знайти скарб. Зміїну Голову, діамант князя Козицького. Тільки в цьому випадку пані Крук та отой її лисий Карлик заберуть назад усі свої звинувачення. Та й самі заберуться геть. Ловити ж їм тут уже буде нічого. А отже, ставити ось такі хитрі палиці в колеса тим, хто знає про розбійницький скарб, смислу не буде. Згода?

Промовчав Богдан. Звісно, він згоден. Але як же ж знайти діамант за два дні? Навіть якщо знаєш, де його шукати…

Розділ 19

У якому друзі придумують, куди заховати Богдана

Звісно, найближчим часом Боді виходити з кімнати було зась.

Під ліжком він не сидів, але пересувався кімнатою навкарачки, намагався не підходити до вікна і взагалі робити якомога менше шуму. Данило час від часу визирав у вікно. Чи то йому ввижалося, чи справді поруч із турбазою прогулювався Карлик. Так чи інакше, взялися двоє шахраїв за хлопців міцно. Але хоч не хоч, а сидіти склавши руки не будеш. Виходити на світ Божий все одно доведеться.

Хоча б для того, аби знайти близнюків Рудиків та все їм розказати. Від батька вони точно знали про прикру пригоду, та, на відміну від нього, так само, як і Данило, розуміли, чому вона трапилася саме з Богданом. Та й рятувати ситуацію без Варки з Вухом складно. По-перше, вони місцеві. По-друге, тут краще діяти гуртом.

Тому лишив Данило друга в кімнаті. Попередив, аби сидів тихо. Перед цим розказав, нарешті, те, що склалося в голові, коли докладну статтю про розбійницький скарб прочитав. Тепер його думки та висновки тим більше можуть знадобитися. Ну, а трохи згодом поговорив про те ж саме з близнюками. Уважно вислухав думки обох. Навіть дещо записав, аби за всіма клопотами з голови не втекло. І тоді вирішив: чекати до завтра, зустріти київський поїзд — підмога нині знадобиться, як ніколи.

Ще довго тієї ночі не міг заснути Данило. То у вікно визирне, то почне щось креслити-перекреслювати, то про якісь незначущі дурниці з Богданом поговорить: той теж крутився, також не спалося із зрозумілих причин. Справді, хіба поспиш нормально, коли шахраї називають тебе крадієм, а міліція — хай не шукає, та все одно — чекає. Лиш глупої ночі обоє буквально змусили себе заснути. А ледь вранішні промені пробилися крізь завісу на вікні, Данило підхопився, насилу став під крижаний душ, підбадьорився, вдягнувся й подався на залізничну станцію. По дорозі рудого прихопив, так вони домовилися.

З рудого вуханя все й почалося.

Спочатку Данило дуже здивувався, коли за Льонькою Гайдамакою з вагона вийшов його дід. Не думав, що старий теж сюди вибереться. Зрадів, звісно, дід Гайдамака людина мудра. Ось тільки чи не втрутиться він у їхні ризиковані плани? Та, вгледівши в дверях вагона ще й Галку, відразу забув про свої