Павло Андрійович Місько - Грот афаліни

руки, щоб не виколоти чим-небудь очі. Слухав, як сам китаєць зачиняє, брязкаючи замками і ланцюжками, двері, і в грудях напружено дзвеніло і стискалося від страху і цікавості. Попереду загорівся сірник, освітивши старечу руку і змарнілі, у зморшках щоки, запалий рот. Старий китаєць чи китаянка? Такий хвостик-кіска з мотузком міг бути і в чоловіка. Виявилось, таки жінка. Китаянка засвітила дві рожеві свічки в підсвічнику, що стояв на причепленій до стіни поличці. Понесла його поперед себе, затуляючи одну свічку долонею, пройшла з нею у чималу кімнату, обставлену м'якими меблями. Нічого схожого Пуол ніколи не бачив, це було ніби в якійсь казці. Став, наче закам'янілий, не насмілюючись ступити далі. Вся підлога в кімнаті була застелена м'яким квітчастим килимом, посередині стояв низенький стіл з акуратно розкладеними навколо нього подушками.

Китаянка поставила на стіл свічки і мовчки вийшла.

— Сі-сі, — подякував китаєць. — Мамо, звари нам кави! — кинув він навздогін. — А ти роззувайся і проходь далі. І сідай, хочеш — на подушку, хочеш — на канапу.

Сам китаєць дошкандибав до червоної з химерною спинкою канапи, упав на неї.

Скидаючи біля порога черевики і кривлячись (устиг намуляти й порозтирати ноги), Пуол спідлоба розглядав господаря і всю розкішну, з картинами на стінах квартиру. Китаєць сидів, приплющивши очі, обличчя в струмках поту, на лобі виступили краплі. Немолодий господар уже, років під сорок. Терпить, мабуть, жахливий біль і ні разу не застогнав за всю дорогу.

— А тепер мене, — виставив до нього китаєць здорову ногу.

Пуол ступив на м'який килим, відчуваючи ласкаве лоскотання ворсу на підошвах. Став на коліна біля канапи, коло ніг китайця. Він ладен був повзати на колінах (поки що!), готовий слугувати для того майбутнього, що чекає його. Виніс господареві черевики за двері, лівий був липкий від крові.

— А тепер подай ближче апарат… он там у кутку… — показав господар за торець канапи під вікном.

Пуол кинувся туди, а як брати — не знав. Упала, торохнула трубка.

— Зараз… Він розвалився… І він прив'язаний, я зараз відв'яжу, — почав смикати шнур.

— Ха-ха… — не втримався китаєць. — Не треба відривати, відв'язувати. Давай так, як є.

Пуол поставив телефон йому на коліна.

Китаєць зняв трубку, поторкав пальцем у кнопки з номерами. Почекавши, сказав у трубку:

— Залишаємось при своїх інтересах… Навіть пукалками почали забавлятись… Про подробиці пізніше — і не по телефону. — Послухав якусь відповідь з трубки і ще сказав: — Я теж думаю. Більше того: я про це свого часу попереджав. — І поклав трубку, передав апарат Пуолу, щоб той поставив його на шкіряну тумбу, схожу на відрізану від товстого дерева колоду.

Ставив телефон на місце Пуол вже обережно.

— Дай мені дві подушечки під спину.

Пуол швиденько взяв дві подушечки від стола, повітря сколихнулося, ледь не погасли свічки.

— А тепер сідай сам і розказуй, — владно показав китаєць коло своїх ніг.

— Що? — Пуол підмостив під себе подушку, внутрішньо тремтячи від захоплення: де це було бачено чи чувано, щоб хоч один біргусівець сидів на такому!

— Усе! Хто ти, звідки ти… Чому на тому місці опинився… Як звати… Чи є сім'я… Де живеш…

Багато що цікавило китайця! Але Пуол розказував усе щиро, сам дивуючись зі своєї щирості: звичайно любив прибрехати. Старався бути діловим, говорити без зайвих подробиць.

Китаянка принесла каву. На таці стояв високий кавник, дві чашечки на блюдечках, блискуча цукорниця з цукром, чотири сухарики на паперовій серветці. Пуол здивовано поглядав на матір китайця: син сидить із зав'язаною якимсь шматтям, закривавленою ногою, а вона не поцікавиться, не запитає, що сталося. І не охкає, як охкали б усі матері в таких випадках.

— Підтягни стіл ближче сюди… Та свічок не перекинь… І пий, не соромся. Ти пив коли-небудь справжню чорну каву? Думаю, що й уявлення не маєш.

Пуол обережно підтягнув стіл до ніг китайця, несміливо взяв у руки гарячу чашечку, сьорбнув гіркого напою і обпік собі язика, губи. Вигляду, однак, не подав.

— А ви хто? — насмілився запитати.

— Цього тобі не треба знати. Чим менше людина знає, менше виявляє цікавості, більше слухається і виконує то, що наказують, тим довший її вік. Закарбуй собі на носі!

— Я нічого такого не хотів… — пробурмотів він і відрину ж спохопився: — Закарбував, закарбував!

— Забагато хотіти теж шкідливо. Але ти мені подобаєшся… Хоч ти й не хуацяо, не китаєць… Як я зрозумів, тобі потрібні гроші, а щоб мати гроші, треба знайти свій бізнес. І тобі потрібне місце, де жити… Так?

— Ага… — облизав обпечені губи Пуол.

— Усе це ти матимеш… трохи згодом… Коли пройдеш іспитовий термін. Житло, правда, знайдемо раніше. Я напишу записку, зайдеш на одну адресу… За кімнату там заплачено… Як заведуться свої гроші, повернеш борг. Я скажу суму, яка до того часу набіжить.

— Щиро дякую! — не втримався Пуол.

— Дякувати будеш потім. Та «дякую» і не відбудешся. Робитимеш те, що тобі накажуть. Ніякої ініціативи не проявляти, чув? Ні про що не запитувати, не бачити того, чого не треба тобі бачити. Коли пройдеш іспитовий термін, на своє ім'я в банку відкриється рахунок. На нього перераховуватимуться гроші за разові послуги… Це означає: після кожного конкретного випадку, коли буде визначено, що завдання ти виконав бездоганно. Ти матимеш зв'язок тільки зі мною і не безпосередньо, а через когось… Ох, допоможи покласти ногу… на канапу… А подушечки ці під голову… Щоб вище…

На лобі китайця блищали великі, як перлини, краплі. Він змахував їх рукавом. Дихання почастішало, стало уривчастим, мабуть, починалася гарячка.

— Ну й, звичайно, ти матимеш кишенькові гроші, на перший випадок — харчування, гардероб… — спроквола говорив китаєць… — Ні, видно, без ескулапа не обійдеться… Куля в нозі сидить, рана не наскрізна. Я тобі напишу записку, збігаєш до аптекаря, покличеш… Мама вас зустріне біля під'їзду, приведе сюди. Подай… он на вікні блокнот і ручка.

3

Коло того під'їзду, де китаєць зав'язав Пуолу очі, сиділа на східцях його мати — ніби купка жебрацького лахміття. Підійшли, і вона відразу встала, витягла з-за пазухи темні хустинки, пропахлі потом і давно не митим тілом, зав'язала очі Пуолу і аптекареві. Пуол ухопився за аптекаря, а стара — за аптекареву сумку і повела.

Знову повторилася плутанина якихось переходів і сходів. Тільки у свої двері стара не стукала умовним стукотом, а відімкнула ключем. Навіщо посилали його, Пуола, він так і не зрозумів добре: могла аптекаря привести сама бабуся. Хіба що поранений не хотів, щоб вона зайвий раз з'являлася на