Павло Андрійович Місько - Грот афаліни

class="p1">Через якийсь час почали вже роз'їжджати мото- і веловізки, машини-фургони доставляли в крамниці продукти. Багатим мешканцям міста замовлення доставляли по домівках. Пуол простежив, як високий індус у чалмі спинив візок біля якогось особняка, витягнув з-за спини прикриту білим корзину, поставив її на стовп воріт — високо, на рівні голови, натиснув у дверцях на ґудзик дзвінка, викликаючи кухаря або слугу. І відразу ж сів за кермо, поїхав далі. Але від'їхав він, може, кроків десять, як Пуол уже був коло воріт, запустив руку в кошик. Трапилась величезна, присипана поруділим цукром булка. Не став перемацувати, що там ще є, а накивав п'ятами.

Цього дня починали прикрашати столицю до свята коронації султана. По місту розвозили й чіпляли прапори, плакати, гірлянди, портрети султана і членів його сім'ї, будували арки, обвивали їх вінками, ставили додатково торговельні палатки, напинали на пустирях тенти їдалень, де роздаватиметься юшка для бідних. Було вже багато приїжджих, помітно збільшилось людей на вулицях. Пуол тинявся серед них і відчував себе як риба у воді. У однієї дамочки вихопив з рук господарську сумку, бо побачив, що на дні її лежить пузатенький з кнопочками гаманець, і кинувся навтіки. Заплутував свої сліди у якихось провулках, а через деякий час знову подався у центр. У гаманці разом з дрібними грішми було вісімнадцять доларів і двадцять центів. Нічого собі! І так легко заробив він ці долари. Шкода, що гаманець старенький, не продаси…

Зайшов у крамничку, купив легенькі черевики, оглянув ноги в низько поставленому дзеркальці — сам собі сподобався! Як джентльмен, а не злодій… Він ще не знав, що справжні великі злодії, маклери і гангстери, мають пристойний, навіть респектабельний вигляд.

Поки що не думав, де мине його друга столична ніч.

З ночівлею все вирішилося зовсім несподівано.

Йшов Томіроудом повз колишні англійські казарми і зі здивуванням помітив, що ця «Солдатська дорога» перехрещується з тією вуличкою, де з нього висмоктали все, що можна, і викинули як непотріб на тротуар. Пішов далі, за перехрестя, вулицею Томіроуд, помічаючи, як дедалі меншають будинки, стає глухішою і бруднішою вулиця. Це була, мабуть, остання вулиця, яку він ще не обстежив.

Постояв трохи, зайшовши в один такий двір, подивувався, як люди знаходять у цьому хаосі своє житло. І раптом десь позаду, на Томіроуд, чи ще далі, почулися постріли. Глухо, без відлуння. Пуол миттю обернувся… Під склепіння проїзду вбігав, сильно накульгуючи, китаєць з пістолетом у руці. Діти й бабусі з вереском сипонули по домівках, а один малюк-кривоніжка спробував підвестися із землі і раз у раз падав, лементуючи на весь голос. Пуол спантеличено підхопив його на руки… І в цей час побачив крізь отвір проїзду, що по той бік Томіроуд, із завулка, вискочило ще двоє озброєних. Поранений китаєць оглянувся на них і стрельнув туди, не цілячись. Очі китайця бігали сюди-туди, шукали схованку, і Пуол показав йому на прочинені двері найближчої прибудови. Утікач збагнув, пострибав туди на одній нозі і зник усередині.

За хвилину в двір забігли й ті двоє, в одного в руці теж був пістолет, у другого щось схоже на маленький автомат з довгим стволом.

— Куди він побіг? — автоматник штовхнув зброєю Пуола в груди.

— Вай-ва-а-ай! — лементував, вириваючись з Пуолових рук, малюк.

— Он… туди! — показав у темний лабіринт завулків. — На сусідню вулицю!

Переслідувачі кинулись у напівтемряву.

Малий заревів ще дужче, почав дряпатися, і Пуол відпустив його. Подекуди заскрипіли, попрочинялися двері. Одні відчинилися навстіж, з них вискочила молода жінка, підхопила малого, обпікши Пуола недобрим поглядом, і сховалася знову. «Дурна…» — зібрався вилаяти її, та прочинилися й ті двері, за якими сховався утікач.

— Ей, іди сюди! — покликали Пуола крізь шпарину.

Він підійшов до дверей.

— Ти господар цієї хатини?

— Ні-і.

— Байдуже! — китаєць розчинив двері ширше, потягнув Пуола за руку всередину, підпер двері.

У глибині приміщення чулося притлумлене голосіння мешканців.

— Я чув… як ти їх. Дякую, що допоміг, — китаєць раптом застогнав, опустився на стільчик, випростав поранену ногу. — Завдання, значить, таке… Та цитьте ви там! Ріжуть вас, чи що? — гримнув він на переляканих мешканців. — Значить так… Ти повартуй надворі, поки мене тут перев'яжуть. Дивись, щоб ніхто не виходив у двір. Може, бігтимуть ті назад, — щоб не було їм у кого розпитати.

Пуол метнувся за двері. Він якимось десятим чуттям уловив: це той Його Величність Випадок, який треба хапати за хвіст. Усе відбулося не так собі! Ні!.. «Дурний лоб гулю знайде!» — раптом ніби почув він докірливий голос батька і аж головою крутнув, щоб відв'язатися від нього. «Гулю… Гулю… Моїй гулі ви ще не раз позаздрите!» — огризався в думках.

Не стояв стовпом, а походжав туди-сюди. Де прочинялися двері, бив по них ногою:

— Не висовуйте носа, коли хочете жити!

І люди не висовували.

Виглянув і на Томіроуд. Скрізь була тиша, тільки десь гули машини. На цій ділянці вулиці увечері не освітлювалося, темрява була б майже суцільною, якби не падали подекуди смужки світла з вікон, та не кольорова заграва над центром, примарні відблиски якої сягали й сюди.

Повернувся у двір. Тут ніде з вікон не пробивалося світло. Люди сиділи притаївшись, як миші.

Переслідувачі не верталися у двір, мабуть, махнули на втікача рукою. Та й знайти людину в цих лабіринтах було не легше, ніж терміта в джунглях.

Знову прочинилися ті самі двері, Пуола покликали…

І ось вони вже йдуть темними вулицями і провулками. Поранений незнайомець однією рукою спирається на палицю, другою вчепився в лікоть Пуолу. Наказав: «Веди!» І Пуол повів, не розпитуючи куди. Пуол у цій частині міста не був, навіть не уявляв, що є таке місце в місті. Впадали в око численні вивіски і написи китайськими ієрогліфами на транспарантах, порозвішуваних на дротах через вулицю. Китайське місто!

Перед якимось під'їздом зупинилися. Китаєць зняв з шиї косинку, зав'язав Пуолові очі і повів його, раз у раз попереджаючи: «А тепер сюди!.. Ліворуч! Ноги піднімай, тут починаються східці». Цих поворотів, переходів коридорами, спусків і підйомів сходами було безліч. Як сам китаєць подолав усе це, було просто дивно. Нарешті знову спустилися східцями прольотів на два, і китаєць постукав умовним стукотом у двері. Відчинилися вони не скоро і, мабуть, ледь-ледь на довжину ланцюжка. Певно, хтось розглядав Пуола, бо китаєць сказав після паузи:

— Він зі мною.

Ланцюжок ще раз брязнув, рипнули двері. Китаєць штовхнув Пуола перед собою і стягнув з його очей пов'язку. Однаково не було нічого видно, і Пуол наставив поперед себе