Павло Андрійович Місько - Грот афаліни

нього гроші, і тепер відчував себе незалежною людиною. Як влаштовуватимуться батьки на новому місці без грошей, він не хотів і думати. Забув він і приказку: продавши матір і батька — не розбагатієш.

Дурний отой матрос Дуку, що вчив їх колись грамоти. Як почне розказувати, де побував та що бачив, які дива є на світі… Не могло простому матросові спасти на думку, якою отрутою лягають в душу Пуола його звабливі розповіді.

І ось тепер він вільний, як пташка. Ходитиме, де хоче, робитиме, що заманеться. Тут такий простір, стільки можливостей! Краще було б, звичайно, зовсім нічого не робити, а тільки їсти й пити — чого душа забажає. Це не на їхньому зачуханому Біргусі, де, крім моря, пальм і хатинок, нічого немає. Які крамниці у Світтауні! Цілий би день стовбичив біля вітрини, милувався б виставленими товарами, уявляючи себе власником усіх цих розкошів — дорогих костюмів, транзисторів, блискучих гітар, мотоциклів, машин. А як люди в столиці гарно одягаються, які дівчата цокають каблучками, перебігаючи з установи в установу, в різні офіси й крамниці. Тут і кінотеатри є, і різні бари-ресторани. Щоправда, аби скрізь побувати, усе покуштувати й спізнати, треба дідько зна скільки грошей.

Що оці п'ятдесят доларів! Навіть не п'ятдесят, а вже менше — устиг розтратити. Якби була набита грошима кишеня, то тоді б він розвернувся, тоді б показав, чого вартий. Хай би тоді дивилися на нього оті нікчеми біргусівці й заздрили.

Пуол випив цілу склянку соку з цукрової тростини. Гендляр, з вигляду китаєць, відганяючи мух і ос, при ньому ж пропустив між валиками преса довгу палицю-стеблину тростини, вичавив сік, підставивши посудину під лоток… Пив Пуол і кривився: нічого особливого, солодкий, аж губи злипаються, теплий, пахне зеленню і спраги аніскільки не утамовує. А як уявив, що під прес потрапили десь мухи й оси і китаєць з них теж соку начавив, то аж занудило й підкотило до горла. Плюнув, пішов далі.

Коло якогось шинку, що виходив дверима у скверик, повиносили під дерева столи й стільці і обслуговували клієнтів на свіжому повітрі. Пуол теж прибрав поважного вигляду панка-багатія, сів у затінку, за стіл. Не встиг поглянути — де ж кельнер? — як той уже сам підбіг, схопив з лівого ліктя серветку, махнув нею по столу, нахилився: «Що накажете?» Ах, як сподобалося Пуолу, що йому кланяються, як потішило це його самолюбство, піднесло у власних очах! «Щось у мене є таке… отаке… А хлопець не старший літами за мене. І мені кланяється!» Кельнер неспокійно зиркав ще за один столик, де сідала літня пара, з вигляду малайці. «Що накажете?» — ще раз перепитав кельнер. «Оранжаду! Найхолоднішого!» — «Бу' зроблено!» — хлопець від нього підлетів до тієї пари і там схилився зо два рази в поклоні, потім помчав звідти і зник за дверима шинку, з дренькотом розкинувши на обидва боки бамбукові висульки-ширмочку з намальованими пальмами. Може, через хвилину вискочив з тацею, на якій стояли три високі різнобарвних пластмасових фужери з напоєм, поставив один біля Пуола — об стінки фужера застукав кубик льоду, — помчав до літньої пари.

Пуол спочатку вийняв поліетиленову трубочку, як непотрібну, сьорбнув соку просто з фужера, аж лід заскочив у рот. Так і тримав уже на язику крижинку, смокчучи сік. Але побачив, що малайці не поспішають проковтнути питво, а попивають його крізь трубочки, зосереджено і заспокійливо поглядаючи навкруги. Криги вони не беруть у рот, і шматочки глухо подзвонюють об стійки фужерів, особливо коли малайці починають колотити сік соломинками. «Он воно що…» — Пуол нагнувся над своїм фужером — тьфу! — виплюнув туди кригу і тож поганяв її соломинкою. Потім і сам уже засмоктав оранжад крізь трубочку — поважно, з незалежним виглядом позираючи довкола. Пуол робитиме все так само, як оті двоє бізнесменів, начебто небагаті на вигляд, а насправді — ого-го… Пуол усе що треба, запозичить, усього навчиться. Він нічим не гірший за них, то чому б і йому врешті не стати багатієм? Щоб усі кланялися йому…

— Ще скляночку! — наказав кельнерові. Уже сьогодні, в перший день свого байдикування по столиці, хотілося зробити всі можливі кроки до того життя, яким колись житиме, тієї кар'єри, що принесе йому гроші, гроші, гроші… Будь-які, у всякій валюті.

Досмоктав другу склянку, аж забурчало в животі, крижинки засунув, як мавпа, за щоку, пішов далі.

Минав вулицю за вулицею, брів коло високих будинків і низьких, широкими вулицями і брудними завулками, пройшов кілька майданів. Постояв, поспостерігав трохи за тим, як змінюється почесна варта біля палацу султана. «Ха, одні остолопи тупають ногами, інші роззявляють на них рота і витріщають очі…» — подався далі. Заглядав у якісь лавочки-крамнички, аптеки, де теж щось пив. Повештався по базару. Навмисне спотикався об розкладені на циновках фрукти, овочі, та ще перший і сваритися починав, коли продавці обурювалися. То в одного, то в іншого брав що-небудь покуштувати, прицінювався, торгувався, а потім гудив і йшов далі.

Потрапив у кінотеатр, хоч спочатку хотів пройти повз нього. Привабила намальована на афіші потвора — чи то людина-велетень, чи то гігантська мавпа; паща червона, ікласта, сама в шерсті, лазить по місту, перевертаючи на купу хмарочоси, душачи людей. Сидів у залі, дерев'янів від жаху, але жодного разу не скрикнув, не пискнув, хоч мавпа-гігант на екрані розривала на шматки людей, смоктала з них кров.

Був уже вечір, коли він вийшов з кіно. На Рекріейшн-стріт — вулиці відпочинку й розваг — палахкотіли різнобарвні реклами, приваблювали ресторани й кабаре. Біля якихось не дуже виразних дверей без будь-якої вивіски його спинила молода парочка. Пуол піддався на умовляння, ступив за ці двері…

… Викинули його, п'яного, після півночі. У голові сильно гуло, а в кишені було тихо-тихо.

2

Підняв його з тротуару поліцейський. Пуол уже трохи протверезився. «Геть звідси! Де твоя домівка?» — нібито грізно питав охоронець порядку. «Там!» — махнув непевно Пуол кудись у бік порту.

Решту ночі він провів у тому сквері, де пив оранжад. Зігнав з лави якогось жебрака. Коли той почав обурюватись, пригрозив зарізати. Щоб показати свою огиду до жебрака, постелив на те місце витягнуту із ящика для сміття «Свободу» («Фрідом»). На світанку його знову підняв поліцейський: «Тут спати небезпечно…» — «Можуть пограбувати…» — закінчив за нього Пуол насмішкувато і вивернув порожні кишені.

Він сам ладний був кого-небудь обчистити, та всі гуляки вже розбрелися по домівках, а доброчесні мешканці ще не прокинулися.