Ірен Віталіївна Роздобудько - Одного разу…

Люди нервують, божеволіють, втрачають здоровий глузд і гідність через свої невиправдані сподівання. Вони – мов каменюки, що торохкотять усередині. Не дають дихати й рухатись.

Моя подруга Леся Воронина на моє скавуління про якісь негаразди часом каже: «Роздобудя, ніхто не обіцяв, що буде легко!» – і тоді мені справді стає легко. Адже, якщо замислитися, жодна людина в цьому світі не має ніякої індульгенції, котра б відкрила їй прямий і безхмарний шлях до раю. І тому варто бути готовим до всього. Абсолютно до всього.

До того, що тебе любитимуть, – і до того, що цього може не статися…

Що в тебе будуть діти (багато веселих малюків!) – і до того, що їх НЕ БУДЕ… Жодного.

Що ти побачиш Америку чи плаватимеш на гумовому матраці в Мертвому морі – і що ти НІКОЛИ не зрушиш із насидженого місця…

Що ти «народжений для щастя, як…» – і що «ніхто не обіцяв, що буде легко»…

Змиритися з другою частиною цих висловів досить важко. Майже неможливо. Але й весь час думати про те, чого в тебе не буде або залишиться нездійсненним – зовсім нестерпно. Звідси починаються комплекси, заздрість і, зрештою, озлобленість на весь світ.

…живучи в своєму місті, я привчила себе досить спокійно думати саме про другу частину подібних висловів. І не тому, що була песимісткою. Навпаки.

Просто хотіла привчити себе до того, що в житті щось може не відбутися, не виправдатися, не скластися. Ну, скажімо, я прийду в потрібне місце пізніше на п’ять хвилин і виявиться, що Пані Удача, котра приходила туди саме по мене, щойно пішла! А не дочекавшись, причепилася до когось іншого. Хіба так не буває?

І що тоді робити?… Тупо заздрити тому, хто народився зі «срібною ложкою в роті»? Чи знайти свій скарб, розгрібаючи тисячі тонн піску? Я завжди надавала перевагу другому.

А одного разу знайшла цю ложку – в прямому, не метафоричному сенсі. Це було ніби підтвердження моєї аксіоми…

…одного разу (це було на узбережжі Середземного моря в Тель-Авіві) я купила йогурт у маленькій пластиковій склянці. Ішла по піску й думала, чим я його їстиму.

На Святій землі всім хочеться чудес – на кожному кроці. І я здійснила майже святотатство. «Господи, – подумала я, – дай мені те, чим можна з’їсти цей клятий йогурт!» – і копнула ногою пісок. Можете не вірити, але під ногою зблиснула срібна ложка! Я нахилилася і підняла її. Вона була витончена й делікатна, з довгою гладенькою ручкою, якась незвичайна. Я помила її в морських хвилях і сказала: «Дякую тобі, Господи!»

І ВІН сказав мені (теж зовсім-зовсім не патетично): «Ти спокійно ставилась до того, що може не здійснитися – і нічого не просила. Ось тобі. Їж свій йогурт! Це – найменше, що я можу для тебе зробити. Решту – сама!»

Ця ложка в мене є й досі.

…до чого тут нездійсненне? До того, що, попри всю свою байдужість до беззаперечної «щасливості» в цьому світі, я завжди знала, що варта різних чудес. Це була невиліковна хвороба дитинства. Можливо, «мої чудеса» були мізерними і незначними у порівнянні із пригодами якогось нащадка нафтового магната. Але впевнена, що років у сім він більше хотів би, аби йому підкорялися дощі, аніж отримати на день народження кредитну картку. І якби він сказав: «Мені подарували кредитну картку», я б знизала плечима й відповіла: «А мої брати – дощі. Їх рівно десять!» А ще я пошепки додала б: «А мій тато – Віталій Боневур!» (Був такий фільм про героя громадянської війни, яким ми захоплювались.) І я не сумнівалася, що він би роззявив рота й почав розпитувати…

У мене завжди був у рукаві ось такий козир. Коли його маєш – мало що лишається нездійсненним. А можливо, я просто була невибаглива?

Коли думала про те, чого в мене ще немає або ніколи не буде, на думку спадало одне – я НІКОЛИ не спущусь під воду з аквалангом. Чомусь саме це було найбажанішим і найнездійсненнішим. Коли я з цим змирилася і стала дорослою, виникло таке поняття, як «дайвінг».

…одного разу я лежала на самому дні моря, розкинувши руки, ніби на пляжі й сльози незбагненного щастя заливали мою маску. Чому, думала я, це здавалося таким нереальним? Така звичайна й мізерна річ? І чи не варто виставляти перед собою зовсім інші планки або взагалі зламати будь-які? Тобто стати вільною? І ніколи нічого не боятися? Навіть того, що в твоєму житті щось може не відбутися… Ми ж не можемо знати, у яку мить перед нами відчиняться потаємні двері тієї канцелярії, яка уважно стежить за кожним.

…навіть якщо ти просиш… звичайну ложку посеред спекотного й пустельного пляжу. Але, подумала я, можливо, лише про таке просити – не соромно. «Решту – сама!»

Хоча я вірю ще й у ВИПАДОК. Багато чого в житті траплялося випадково. Наприклад, поїздка до Америки…

Гуд бай, Америко, о-о-у!

…одного разу людина з відділу культурних зв’язків американського посольства в Україні п. Ольга К. поїхала у відрядження до Львова. Як потім вона розповідала, весь день ішов дощ. Ольга зайшла до книгарні, аби придбати собі якесь чтиво й піти до готелю. Все одно робити було нічого.

На щастя, Ольга любила детективи і їй до рук потрапила книжка з дуже привабливою в цьому плані назвою – «Мерці». Вона купила книжку й запам’ятала прізвище. А через рік (чи пізніше) завдяки «Мерцям» і львівському дощу мене запросили поїхати до Америки в складі делегації українських літераторів на запрошення і за підтримки (матеріальної) Державного департаменту США.

Подорож тривала три тижні, охопила п’ять штатів і сім міст країни. Її мета була окреслена в програмі так: «Ознайомлення з життям звичайних американців, руйнування міфів про американську дійсність». Географія подорожі: Вашингтон – Нью-Йорк – Берлінгтон – Сан-Дієго – Луїзвіль – Цинциннаті – Чикаго. У складі групи були письменники та літературознавці: Галина Пагутяк, Василь Габор, Марина Гримич, Олександр Бойченко, Сергій Васильєв, Олег Сидор-Гибелінда.

Це був найбожевільніший (2006) рік у моєму житті. Все звалилося на голову водночас: вихід шести книжок одночасно, морока із продажем-купівлею квартири, переїзд… А через три дні після переїзду – дві мандрівки підряд. Перша – до Ізраїлю і друга, через день після повернення, – до Америки. Я навіть валізу не розпаковувала.

Отже, від усього того калейдоскопу емоцій у мене залишилися тільки якісь короткі й зовсім несерйозні спостереження.

…одного разу,